Знахідка на все життя
- Автор: Огульчанский Алексей Яковлевич
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Знахідка на все життя». Краткое содержание книги:
Коли обережно закутали ноги шарфами, Похмай першим виявив бажання чергувати, а Тарас примостився на дошці біля хворого. Заплющив очі — й одразу ж відчув, як тепло приємною хвилею пішло від кінчиків пальців ніг до серця, а перед очима попливли, то збільшуючись до нескінченних розмірів, то перетворюючись на маленькі зернятка, червоні, жовті, зелені кола… «Що це таке?» — подумав Тарас, розплющив очі і завмер: високо у темному небі пливли зелені, червоні, жовті кульки. «Це сниться мені», — подумав і крикнув:
— Дивіться, вогники… жовті, сині…
«Ракета. Це ракета!.. Сигнал… Треба…» — крізь дрімоту Тарас почув далекий голос Похмая. Він хотів щось сказати, але знову поринув у липку, як розпечена смола, дрімоту. І вже засинаючи, почув знайомий йому з дитинства звук сирени.
— Це сирена «Сміливого»! Це сирена «Сміливого»… — прошепотів він.
Похмай бадьорився. І звідки тільки бралися сили в цього на вигляд кволого хлопчини! Він добре бачив різнокольорові вогники ракети і гарячково міркував: «Поблизу сейнер чи берег. Треба дати про себе знати. Але як? Сірником чиркнути — не побачать». Вдивляючись у темряву, несподівано крикнув: «Стривай, стривай!.. Ціолковський…» Квапливо неслухняними пальцями витяг із невичерпної кишені куртки згорток. Помацав. Це була діапозитивна плівка про життя і діяльність славнозвісного вченого-мрійника Ціолковського. Зберігав її Похмай як найдорожчу реліквію разом із маленьким знімком батька. Похмай поспішав: треба негайно відповісти сигнальникам. Прикріпивши шматок плівки до жердини, підпалив її і змахнув жердиною над головою.
Нестерпно-яскраве полум’я на якусь мить освітило крижану брилу. Тисячі сніжинок застигли в повітрі, як на фотографії, і в цей момент Похмай побачив в десяти кроках від себе сетера. Він чомусь тікав…
— Рекс, назад! Рекс… Рекс… — кричав хлопчик, але собаку проковтнула темрява.
Ось уже третю добу дрейфує рибацький сейнер «Сміливий» серед плавучих крижин. Мужньо боролась команда з левантом. Кригою зламано гвинт, вийшла з ладу рація.
Шкіпер Григорій Тарасович у котрий раз підійшов до радіорубки і обережно постукав у двері:
— Як справи, Юрку?
У вузеньких дверях з’явилася стрижена голова радиста. Він подивився на шкіпера круглими, як у сови, запаленими від безсоння очима і, винувато всміхаючись, сказав:
— Одну хвилинку, Тарасовичу! Ще трішечки… — і миттю щез за дверима.
Шкіпер незадоволено пробурчав:
— Третю добу Юрчиковими хвилиночками міряємо. Довгі хвилинки…
З вимушеного безробіття команда і рибалки диміли махоркою, до хрипоти різалися у «козла».
— Що чути, Тарасовичу? — зустріли шкіпера рибалки. У відповідь той лише розвів руками. Цей жест був зрозумілий усім: Юрко ще довбається. А потім:
— Підгодувати треба радиста. Зовсім охляв.
— Нічого в рот не бере. Тільки чайок сьорбає зрідка, — підтвердив косоокий кухар Тадейович.
Три дарунки
Тарас розплющив очі. Він лежав на ліжку в маленькій кімнатці з низькою дощатою стелею. В кругле вікно скупо падало світло. Поруч — укритий до підборіддя Похмай. Він спав в окулярах. Стояла тиша. Тільки зверху долинали обережні кроки, було чути приглушену розмову.
«Де це я?» — тривожно подумав Тарас, підіймаючись із ліжка. І тут побачив на своїх ногах сірі, з білими смужками вовняні шкарпетки. Аж здригнулося радісно серце. «Шкарпетки батькові. Це ж батькова каюта!» Хлопець побіг до дверей.
— Один уже прокинувся, — почув над головою незнайомий голос. — Давай-но сюди. Помилуємось. Полярничок!..
На палубу вела крута залізна драбина. Хлопець вибіг по східцях і одразу ж опинився в міцних обіймах.
— Тату!
— Спокійно, — начебто нічого не трапилось, промовив батько і поцілував сина у щоку. Батька й сина оточили рибалки.
— А ще один приятель твій, — втрутився у розмову молодий рибалка у кожусі, — на камбузі… Відсипається. Коли підняли вас на палубу, — розповідав рибалка, — так з тим очкариком ви — як колодки. А цей товстенький стогне, і на ногу скаржиться, і спати хоче, і їсти просить — все разом. Так ми його на опікунство Тадейовичу віддали. Нашому кухареві. Тадейович, значить, і ногу вправив йому. Маленький вивих був… І локшиною нагодував. Сміх один. Прокидався тричі. Прокинеться, добрячу миску локшини з’їсть — і знову на бокову… І собака при ньому.
— Ми, тату, під човном справжню кімнату обладнали, — похвалився хлопець.
Рибалки усміхнулись.
— Бачили вашу хату. Вранці сьогодні по червоному галстуку помітили… І додумалися ж до такого… Калкана добрячого зловили. По кістках видно…