Знахідка на все життя
- Автор: Огульчанский Алексей Яковлевич
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Знахідка на все життя». Краткое содержание книги:
Справжнє морське страховище!
— У-у-у, калканище, диво! — захоплено ухнув Тарас. — Кілограмів вісім буде. Як ти, Кузику, подолав такого?
Ці кілька хвилин двобою з рибою вирішили подальшу долю винахідника міжпланетних ракет: він став затятим рибалкою.
До сутінків мешканці «притулку сміливих» метушилися біля вогнища — смажили на дротині шматки ніжного м’яса морської риби.
Незважаючи на розпити приятелів, Похмай так і не розповів подробиць боротьби з морським чудовиськом. Цього вечора винахідник поводився досить дивно: часто підходив до ополонки і, не наживлюючи гачок, опускав бичколовку, довго слідкував за шнуром. Щось підраховував, хмурився, міркував.
Уже ввечері, коли всі сховалися під човен, Похмай несподівано запропонував:
— Давайте, друзі, прямувати до берега!
Приятелі дізналися: крижина, на якій вони живуть, уперлася в берег і тому, хоча й дме вітер, вона не рухається. Час рушати до берега. Треба йти за вітром. Вертольотів не дочекатися — погода не льотна…
— Е, ні, не підемо! — відрізав Васько. — Ми берега не знайдемо і наш притулок загубимо. Тоді що?
— Кілки виноградні для чого зібрали? — гарячився Похмай. — Ми їх так розставимо один від одного, щоб можна було по них орієнтуватись.
— Здорово придумав! — аж підстрибнув Тарас. — А що, як крижина трісне?
— Потягнемо за собою човнову банку. В разі чого перекинемо місток, — резонно відповів Похмай.
Закипіла напружена робота. Мешканці «притулку сміливих» готувалися до важкого походу.
Тарас чує «Сміливого»
І третього ранку було вітряно, хмарно. Проте всі мешканці «притулку сміливих» все-таки вирішили йти до берега. Ще звечора приготували кілки, прикріпили до них клаптики церати, знайдені в тайнику. Щоб легше було везти з собою вантаж, Похмай спорудив досить зручне пристосування. По боках дошки (човнової банки) прибив цвяхами три пари ковзанів. Вийшли чудові санчата. Поснідавши калкановим м’ясом і нагодувавши Рекса, «експедиція» вирушила в дорогу.
Коли хлопці ставили четверту віху, крижину з човном одірвало.
Спочатку за горизонтом розлігся громоподібний гуркіт, потім уже ближче, як за помахом руки чарівника, на гладенькій крижині раптом з’явилась довга, хвиляста, як змія, тріщина. Вона збільшувалась і незабаром перетворилась на широкий потік чорної води. Трапилось це несподівано. Школярі від здивування відкрили роти. Потім вони побачили, як з того боку крижини плюхнувся у воду якийсь звірок. Швидко перебираючи передніми лапами, він плив до них. Потім заховався за крижину. Здавалося: звір переслідує мандрівників.
— Усе! Тепер шлях один — до берега, тільки до берега! — сказав Тарас.
— Кілки залишимо. Навіщо вони нам?
— Не поспішай, ще згодяться, — перебив Кузьма Василька.
І знову три похмурі фігурки, які супроводив жвавий пес, плентали нескінченним крижаним полем.
Друге нещастя трапилося вже під вечір, коли стомлені мандрівники підходили до зубчатих горбів. Думали — берег!
Того, що трапилось, ні Тарас, ні Похмай не бачили. Вони озирнулись, почувши відчайдушний крик товстуна. Васько, розпластавшись на крижині, корчився від болю:
— Ніжко моя, ніженько-о-о!.. Пече п’ятка… Не можу-у-у рухатися-я…
— Як же це так? — нахилився до потерпілого Тарас.
— Права нога-а… Ямка тут якась. Посковзнувся. Боляче! — стогнав Васько.
— Що ж будемо робити? — озирнувся Похмай. — До берега треба. А тут таке…
— На санчата покладемо. Дотягнемо! — швидко зорієнтувався Тарас.
Віхи скинули, а Васька поклали на санчата.
— Ногою не воруши, — суворо наказав хворому Тарас. — У тебе, мабуть, вивих.
Стуливши повіки, Васько покірно лежав горілиць на жорсткій дошці, прислухався до співучих ковзанових полозків. Поруч біг Рекс.
Густа темрява настала якось несподівано. Орієнтуючись тільки по вітру, Тарас і Похмай тягли важкі санчата.
Загадкові горбики, що здавалися перед сутінками зовсім близькими, кудись пощезали. У темряві хлопці все йшли і йшли вперед. Здавалось їм: не буде кінця цьому похмурому рівному полю.
Раптом на відстані витягнутої руки перед ними виріс якийсь пагорбок. Чи був це обмерзлий берег, чи торос — важко було розрізнити. Вкрай стомлені мандрівники і не намагалися уточнювати.
— Давайте тут заночуємо, — запропонував Тарас.
Санчата затягли під навислу брилу: все-таки затишок.
— Ноги замерзли, — жалівся Васько.