Чорнильне серце

Вогнерукий посміхнувся. Це була гірка посмішка. «Ох, якби ви тільки знали… — здавалося, промовляла вона. — Але ж ви нічого, анічогісінько не знаєте! І нічого не розумієте».

Меґі відчула, як усередині в неї знов розповзається чорний страх. Його причиною було не те, що Вогнерукий казав, а те, що він замовчував.

Так само було, схоже, на душі і в Елінор.

— О Господи, та годі вже вам говорити загадками! — Її різкий голос немовби підтяв страху крила. — Питаю ще раз: що робить той Каприкорн? Чим він заробляє собі на життя?

Вогнерукий згорнув на грудях руки.

— Від мене ви більш нічого не почуєте. Спитайте в нього самого. Уже те, що я привезу вас до його села, може коштувати мені голови. Щоб я жартував із самим чортом і розказував вам про Каприкорнові оборудки?! — Він покрутив головою. — Ні! Я попереджав батька Меґі, я радив йому привезти Каприкорнові книжку самому, доброхіть, але Мортимер про це й слухати не хотів. Якби я його не попереджав, Каприкорнові люди розшукали б його вже багато раніше. Запитайте ось у Меґі! Вона чула, як я його застерігав! Гаразд, я сказав йому не все, що знав. То й що? Я взагалі намагаюся розмовляти про Каприкорна якомога менше, уникаю навіть про нього згадувати. Але повірте мені: як тільки ви з ним познайомитесь, ви будете такої самої думки.

Елінор поморщила носа: мовляв, таке припущення — курям на сміх, про нього й балакати не варто.

— Либонь, ви не скажете мені й про те, чому він так затято полює на цю книжку, еге ж? — промовила вона, згортаючи карту. — Він що — колекціонер чи щось таке?

Вогнерукий провів пальцем по краю стола.

— Я скажу тільки ось що: Каприкорн хоче мати цю книжку, й тому ви повинні її віддати. Я сам був свідком того, як Каприкорнові люди чотири дні й чотири ночі стовбичили перед будинком одного чоловіка лише тому, що Каприкорну сподобався його собака.

— І він запопав того собаку? — тихо запитала Меґі.

— Ну звісно, — відповів Вогнерукий і звів замислений погляд на Елінор. — Повірте, коли в тебе під дверима чатують Каприкорнові люди й день і ніч зирять на твої вікна чи на вікна твоїх дітей, тоді тобі не до сну. Зазвичай уже днів за два, не пізніше, Каприкорн одержує все, що хоче.

— Тьху! — кинула Елінор. — Мого собаку він чорта пухлого дістав би.

Вогнерукий знов опустив очі на свої нігті й усміхнувся.

— Годі вам усміхатися! — гримнула на нього Елінор. — Збери сякі-такі речі, — звернулася вона до Меґі. — За годину виїжджаємо. Настане час, і твій батько повернеться до тебе. Навіть якщо мені й не до шмиги віддавати Книжку отому… Як він там себе називає?.. Ненавиджу, коли книжки потрапляють до поганих рук.

Вони взяли «комбі» Елінор, хоча Вогнерукий запропонував їхати мікроавтобусом Мо.

— Ще чого, на такій таратайці я зроду не їздила! — відказала Елінор і тицьнула Вогнерукому картонну коробку з харчами. — До того ж Мортимер замкнув дверцята автобуса.