Антхіл

— Дівчинко моя, вибач! Нікуди ти не поїдеш. Я ж без тебе не можу жити! Хай буде, як ти хочеш — покладемося на долю.

На вигляд між подружжям все було добре. Та насправді тоненький пролом між ними таки позначився.

Через кілька днів Мар’яна відчинила двері квартири і відчула… запах лісу. З кухні було чути неясне мурмотіння, сміх.

Мар’яна рвучко відчинила двері й мало не впала в обійми батька:

— Татусю, рідний! Яким ти вітром? Як же я за тобою скучила!

Дід ніяково обійняв дівчину:

— Ну досить, досить! Задушиш зовсім! І де тільки сила взялася!

Мар’яна послабила обійми, та рук не відпустила. Сіла на коліна, як маленька, засипала питаннями:

— Як ти? Чи приїздять мисливці? Не забуваєш собі куховарити? Що нового в селі?

В розмову втрутилася Єва:

— Та дай же батькові хоч трохи відпочити з дороги! Він щойно увійшов. Помитися треба з дороги, перекусити як слід. І ми допоможемо. Он скільки нам гостинців привіз: гриби, варення.

Дід додав:

— Все ж з лісу, натуральне. Не те, чим вас там годують з супермаркету!

Дідові раді були всі. Вдача в нього була така, приязна. І, попри своє відлюдкувате життя, для кожного він мав якісь цікаві новини. Для Гектора — про мисливські пригоди; для Тараса — про нові види мисливської зброї; для Єви — про народні засоби лікування. З кожним встиг побалакати.

Крім Мар’яни, що протягом вечора так і не злізла з його колін, наче наперед хотіла набутися з батьком. І тільки наступного дня, як Дід твердо ухилився від усіх проводжаючих, крім Мар’яни, вони нарешті залишилися наодинці.

Мар’яна розповідала про якісь дрібниці.

Дід проказав, аби підтримати розмову:

— А у нас поповнення: цуценята народилися. Я навіть хотів тобі одного привезти. Та як уявив, що він замість лісу бігатиме по паркету — облишив ту думку. Квартира — не місце для тварин. Не звикнути цуценяті до неї.

Мар’яна сумно посміхнулася:

— Звикають. До всього звикають. От наші сусіди тримають величенького собаку. То він, як йде на вулицю, не сходинками біжить, а чекає на ліфт. Уявляєш?

Дід напівжартівливо замахав руками:

— Боронь Боже! Я сам того ліфту боюсь, пішки йду. А тут — тварина.

Так про наболіле Мар’яна й не проронила жодного слова. Тільки коли вже прийшли на автовокзал, Мар’яна з тугою сказала:

— Як же я хочу просто сісти і поїхати з тобою! Просто зараз!

Дід обійняв дочку, порадив:

— Ти ж не в неволю потрапила. Дослухайся свого серця. Якщо воно не радить залишатися — не примушуй себе.

Мар’яна аж тепер запитала батька:

— А чого ти приїхав саме зараз? З весілля ж жодного разу не приїздив, а тут… Це ж не випадково?

Дід підтвердив:

— Ні, не випадково. Гектор мені подзвонив. Сказав, що ти сумуєш за татом, за домом.

Мар’яна додала:

— Він не все тобі розповів…

Дід не дав дочці договорити:

— Звісно, не все. Але він свого досяг — викликав мене і розважив дружину.

Дід помовчав. Потім додав:

— Він кохає тебе. А ти його?

Мар’яна у відповідь мовчала.