Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
- Автор: Довженко Александр Петрович, Забужко Оксана Стефановна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 978-966-359-221-3
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва». Краткое содержание книги:
Наша мала проза розкрила психологію перечулених, мімозно вразливих нових жінок епохи декадансу — і неймовірно трагічний досвід галицьких переселенців у Новий світ, високий ідеалізм митців-модерністів, котрі поставили творчість вище за всі цінності, — і розчарування безґрунтовних революційних романтиків, які захотіли взяти на себе місію вдосконалення Божого творіння. У другій половині століття кращі українські майстри зосереджувалися на героях-марґіналах, що не могли співіснувати з радянською дійсністю. Покоління 1991 року скрупульозно аналізувало стан людини, котра переживає крах узвичаєних цінностей і мусить адаптуватися до цілком нового часопростору. Маємо цілий ряд блискучих імен, різні стильові моделі, різні індивідуальні манери письма, пов’язаних як з модерністськими, так і з визивно авангардними орієнтаціями й традиціями.
* * *
Антологія «Українська мала проза XX століття»… якраз і бачиться такою… спробою канонотворення на теренах нашого красного письменства.
Газета «Нація і держава», 10 червня 2008 року
— Вийшло так, що ви стали причиною двох смертей протягом того самого дня.
— Трагічний збіг.
— І в обох випадках причиною міг бути переляк.
— В обох випадках? Я не до кінця розумію хід вашої думки.
— Того ранку ви підвозили до Києва молоду жінку?
— Так.
— Ви могли б це пояснити?
— Пояснити? Десь на двадцятому кілометрі з лісу виходить самотня молода жінка і підіймає руку. Я зупиняю машину. Вона проситься до Києва. Будь ласка. Я люблю підвозити людей.
— Як її звали?
— Я не питав.
— Але вона сама могла сказати?
— Могла.
— То як її все-таки звали?
— Марія.
— Що ви їй говорили?
— Нічого.
— Але ви ж про щось говорили?
— Я люблю слухати.
— Все ж таки — ви могли їй щось сказати? Спробуйте пригадати.
— Я вже сказав, що не належу до балакучих.
— Ви помітили, що вона була п’яна?
— Не зовсім тактовно приглядатися до незнайомої молодої жінки, яку ти береш до своєї машини.
— І все ж таки: ви помітили, що вона була, скажімо, якась збуджена?
— Тільки несвідомо. Коли це справді могло статися, то тільки несвідомо.
— І, як старший, ви могли, бодай несвідомо, кинути їй докір чи щось таке?
— Я вже сказав, що навряд.
— Невже вас не обурило, що така гарна молода жінка, власне, дівчина, вже зранку п’яна? Не стало її шкода? Не було соромно за неї?
— Мені просто ніколи не доводилося зустрічати п’яних дівчат о восьмій годині ранку.
— Саме тому ви могли сказати їй щось докірливе або навіть пригрозити. І як наслідок — вона, вийшовши з вашої машини, буквально за чверть години потрапляє під автобус. І перед смертю згадує вас і вашу машину…
— Вона не могла згадувати хоч би тому, що не знала, хто я і як мене звуть.
— Однак щось її вразило. Надзвичайно вразило. Ви не могли б цього пояснити?
— Навряд.
Дві смерті того самого дня. І обидві падають на мене — чи не занадто? Від такого не порятуєшся навіть у байдужому світі рослин, в якому я завжди знаходив втечище від усього.
Рослини нікого не звинувачують. Вони мовчки живуть і мовчки вмирають. Деякі з них довготерпеливі, як земля. Деякі вразливіші за людей. Смерть рослини іноді страшніша, ніж людська смерть. Поясню: мільйони людей можуть умерти від понищення рослинності там чи там. Наприклад: багатолітня засуха в тому поясі Африки, який зветься Сахель. Мені б хотілося спитати: чи судили кого-небудь за вбивство (свідоме або несвідоме) рослини? Але я не маю права запитувати. Мій обов’язок — відповідати.
— Отже, повернемося до вашої дружини.
— Вам не здається, що слово «повернемося» не зовсім доречне?
— Поясніть.
— Бо повернення — це завжди радість. Як у Одіссея повернення на рідну Ітаку після багатолітніх мандрів і поневірянь. Одіссей повернувся до Пенелопи, яка його ждала. Взагалі повертаються до тих, хто жде. А хто жде мене тепер? Тому я не хотів слова «повертатися».
— Але смерть примушує нас знову й знову повертатися до неї.
— Не зовсім розумію слово «нас». Кого ви маєте на увазі?
— Нас, тобто представників правосуддя. Але й нас з вами.
— Дякую.
— Ваша дружина була молодша за вас?
— Ви це знаєте й без мене.
— Вам не здається, що різниця в двадцять п’ять років трохи завелика?
— Я пізно одружився.
— Вона була вашою асистенткою?
— Асистентки теж жінки, як і всі інші.
— Але вона була саме вашою асистенткою?
— Я закохався б у неї навіть тоді, коли б вона була асистенткою в Джуліана Сорелла Хакслі.
— Хто це такий?
— Прославлений британський біолог.
— Ви з ним підтримуєте зв’язок?
— На жаль, він уже вмер.
— Ви знали, що у вашої майбутньої дружини є донька?
— Знав.
— Доньці дванадцять років, дружині двадцять вісім. Вас не збентежили ці цифри?
— Я не звик доскіпуватися до чужого життя. До того ж я ботанік, я не бухгалтер.
— Ваша дружина зменшила собі вік на шість років. Ви знали про це?
— Не знав і не цікавився.
— Але це ж була ваша дружина?
— Її минуле належало тільки їй.
— І все ж таки — ви були подружжя. А в подружжя — все спільне. Так?
— У подружжя спільне тільки майбутнє, але не минуле.
— Вам не здається, що ви помиляєтесь?