Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
- Автор: Довженко Александр Петрович, Забужко Оксана Стефановна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 978-966-359-221-3
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва». Краткое содержание книги:
Наша мала проза розкрила психологію перечулених, мімозно вразливих нових жінок епохи декадансу — і неймовірно трагічний досвід галицьких переселенців у Новий світ, високий ідеалізм митців-модерністів, котрі поставили творчість вище за всі цінності, — і розчарування безґрунтовних революційних романтиків, які захотіли взяти на себе місію вдосконалення Божого творіння. У другій половині століття кращі українські майстри зосереджувалися на героях-марґіналах, що не могли співіснувати з радянською дійсністю. Покоління 1991 року скрупульозно аналізувало стан людини, котра переживає крах узвичаєних цінностей і мусить адаптуватися до цілком нового часопростору. Маємо цілий ряд блискучих імен, різні стильові моделі, різні індивідуальні манери письма, пов’язаних як з модерністськими, так і з визивно авангардними орієнтаціями й традиціями.
* * *
Антологія «Українська мала проза XX століття»… якраз і бачиться такою… спробою канонотворення на теренах нашого красного письменства.
Газета «Нація і держава», 10 червня 2008 року
Лейтенант зробив рух у бік «Волги» з загадковим своїм начальством.
— Стривайте, чоловіче, — притримав його Василь. — Ви не поцікавилися, хто ми такі.
— Бачу й так, — з погрозою в голосі кинув лейтенант.
— Миколю, ви можете показати товаришеві лейтенанту якесь там посвідчення? А може, ви, Павле? Чи путівки до Будинку творчості.
Василь звертався до нас, бо в самого в кишенях ніколи не було жодного папірця. Він або ж губив, або взагалі забував навіть квиток, їдучи на вокзал.
Ми ощасливили автоінспектора цілою купою паперів, він довго й недовірливо шурхотів ними, ще не вірячи, окинув нас поглядом усіх одразу і кожного поодинці, повернув папери, сказав розчаровано:
— Так ви письменники?
— А ви думали контрабандисти — Янакі, Ставракі і папа Сатирос! — реготнув Микола.
— Нащо ви так, Миколю? — докірливо похитав головою Василь. — Товариш лейтенант гарний чоловік і хотів би дещо знати. Але! Ви могли б сказати нам, товаришу лейтенант, чи з великою радістю йдете щоранку на свою роботу?
— Та ви смієтесь? — вигукнув лейтенант. — Не бачите, яка це в мене радість?
— Чоловіче, — підняв пантократорського пальця Василь, — чому ж ви хочете, щоб ми з радістю їхали зі своєю роботою та ще й у тій самій машині? Хай та робота їде сама, а ми трохи перепочинемо.
— Але ж там тільки чистий папір?
— Ото й є наша робота. Може, щось напишеться на тім папері, а може, й не напишеться. Ніхто не знає. Є тільки один чоловік, який достоту може знати про це. Звуть його: товариш Тризе. Але то вже велика таємниця, до якої немає діла ні автоінспекції, ні будь-кому на світі. Тризе, або таємниця творчості. Найбільша таємниця людського життя, зрештою. А тому скажіть отим гарним людям, щоб вони звільнили нам дорогу.
Лейтенант мовчки козирнув. Задкував од Василя, мов Нобелівський лауреат од короля Швеції…
1987 р.
Рефлективне управління
— Ви стверджуєте, що в будинок ніхто не міг проникнути?
— Мені б хотілося так думати.
— Ви не могли випадково лишити двері незамкненими?
— Навряд. Я не можу поскаржитися на свою пам’ять. Досі вона була точна.
— Але в цей день, може, щось вас розхвилювало? Безсонна ніч. Якісь переживання. Знервованість.
— Все було, як завжди. Ми з дружиною спимо в різних кімнатах. Я прокинувся о сьомій. Щоб не будити її, тихо спустився вниз, прийняв душ, поголився, приготував собі сніданок (дуже простий: вівсянка і чай), тихо замкнув за собою двері, вивів машину з гаража і поїхав до міста на роботу.
— Ви не заходили до кімнати, де спала дружина?
— Я вже сказав: я хотів, щоб вона поспала. Це стало в нас своєрідним ритуалом.
— Як ви жили з дружиною?
— Це нікого не обходить.
Як може жити кактус з орхідеєю? Для кактуса досить двох крапель води, щоб існувати місяцями під спопеляючим сонцем. А орхідея? Вона вимагає тепла і вологи щомиті, для її беззахисної ніжності потрібна ласкавість і найвища щедрість небес і землі. В людині поєднуються кактус і орхідея, поєднання гармонійне, але тільки в ідеальному варіанті. А життя ніколи не дарує нам цих ідеальних варіантів. Тільки крайнощі, тільки ситуації, як прийнято сьогодні казати, екстремальні.
— Вашу дружину знайшли мертвою в її ліжку.
— «Знайшли» — це не зовсім точно. Я знайшов її.
— Експертиза не змогла встановити причини смерті.
— Очевидно, погана експертиза.
— Ця проблема не обговорюється.
— Я розумію.
— Йдеться про смерть вашої дружини.
— Ви могли б зайвий раз не нагадувати.
— Всі внутрішні органи в покійної виявилися неушкодженими.
— Так?
— Саме так. Отже, причиною смерті міг бути шок, переляк, якийсь кошмар — чи то вві сні, чи наяву. Спазм серця і смерть. Хтось чи щось злякало вашу дружину.
— Просто не можу собі уявити, що б це могло бути.
— Це могли бути ви.
— Не зрозумів.
— Ви могли злякати свою дружину і цим спричинити її смерть.
— Я? Налякати?
Я міг би прочитати цілу лекцію про те, як лякаються рослини. Термін «лякаються» вжито тут цілком умовно. Своєрідний антропоморфізм. Для зручності, а також через брак відповідних слів ми переносимо на світ рослин, тварин і мертвої природи всі ті поняття, які людство виробило впродовж тисячоліть для власного, тобто людського світу. Отож ми й кажемо, що рослини лякаються, як і люди. Одні лякаються сонця і зацвітають лише вночі, інші, навпаки, розпускаються лише на сонці, лякаються темряви. Одним подобається, щоб їх топтали (наш жилавий подорожник), інші жахаються одного-єдиного доторку, мало не вмираючи від нього. Але все це винятки, своєрідні маргіналії, далекі околиці рослинного світу. Переважна більшість рослин досить витривала. Як і люди. Принаймні рослини вміють глибоко приховувати свою вразливість. Як і люди, до речі.