Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
- Автор: Довженко Александр Петрович, Забужко Оксана Стефановна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 978-966-359-221-3
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва». Краткое содержание книги:
Наша мала проза розкрила психологію перечулених, мімозно вразливих нових жінок епохи декадансу — і неймовірно трагічний досвід галицьких переселенців у Новий світ, високий ідеалізм митців-модерністів, котрі поставили творчість вище за всі цінності, — і розчарування безґрунтовних революційних романтиків, які захотіли взяти на себе місію вдосконалення Божого творіння. У другій половині століття кращі українські майстри зосереджувалися на героях-марґіналах, що не могли співіснувати з радянською дійсністю. Покоління 1991 року скрупульозно аналізувало стан людини, котра переживає крах узвичаєних цінностей і мусить адаптуватися до цілком нового часопростору. Маємо цілий ряд блискучих імен, різні стильові моделі, різні індивідуальні манери письма, пов’язаних як з модерністськими, так і з визивно авангардними орієнтаціями й традиціями.
* * *
Антологія «Українська мала проза XX століття»… якраз і бачиться такою… спробою канонотворення на теренах нашого красного письменства.
Газета «Нація і держава», 10 червня 2008 року
Сімферополь зустрів нас досвітнім дощем. Дощ сіро падав з сірого неба і замерзав унизу. Ожеледиця. Все покривалося льодовою корою: перон, вокзал, стовпи, дерева, люди, здавалося, що й думки твої крижаніють отак нещасно й безпорадно, і невимовлені слова, і погляди, що так нікуди й не полетіли.
— Яка гарна погода для нашого Тризе! — вигукнув Василь.
— І для твого хустського капелюха, — підсік його Микола.
Ми з Миколою були по-зимовому в шапках і кожушках, а Василь справді вирядився в крислатого хустського капелюха і в цупкий шкіряний монгольський плащ, сподіваючись на кримську весну. Адже в Ялті вже цвіте мигдаль і в нічних небесах над південним берегом постогнують журавлі.
— Погибієш на зупинці таксі, то взнаєш, яка тут погода, — ще докинув Микола. Однак Василя ніщо не могло збити з оптимістичного настрою, з яким лаштувався з’являтися на перон.
— Зрештою, Миколю, — примирливо мовив він. — А чом би й не постояти з гарними людьми, покурити, подихати свіжим повітрям? Це небесний дощ, Миколю.
— А ти знаєш ще якийсь інший? — сказав Микола.
— Аби ж то тільки один! Існує безліч дощів, але з небесними їм не зрівнятися нізащо.
Біля нашого вагона вже зібралася, сказати б, перша порція «гарних людей»: обидві провідниці, їхній бригадир, начальник поїзда, якісь залізничні чини, два міліціонери.
— Доброго ранку, — зняв до них капелюха Василь, — як спалося?
Всі дивилися на нас і мовчали. Микола тим часом підкликав носія з візком, смикнув Василя за рукав, показуючи, що треба йти, але Василь через голови службових осіб набачив ще одного носія і поманив пальцем ще й того.
— Для товариша Тризе, — пояснив він ошелешеним мовчунам.
Ми склали свої речі на один візок, другий пустили поперед себе порожнім, так і рушили пероном, супроводжувані мовчазним подивом, обуренням і збентеженням.
Черга на таксі була, але не така страшна, як малювалося в нашій уяві. Ми достоялися, ще й не покрившись ожеледдю, водій, довідавшись, що їдемо до Ялти, вирішив обслужити нас за вищим класом і вийшов з машини, щоб власноручно покласти наші валізи до багажника. Але тут Василеві сяйнула нова ідея.
— Але! — проголосив він. — Ми повинні взяти ще одну машину. Для товариша Тризе!
— Ти можеш брати йому хоч три машини, — іронічно подивився на нього Микола. — Та тільки що тобі скажуть трудящі, які стоять за нами? А також оті два міліціонери, що йдуть назирці від самого вагона.
Василь не чув нічого. Схилився до водія, щось казав тому, а той кивав слухняно, бо не послухатися такого чоловіка, як Василь, не могла б жодна жива душа на світі.
Втрьох ми сіли в перше таксі, інше рушило за нами порожняком. Один з міліціонерів, які спостерігали нас біля перонної хвіртки, зірвався з місця і кудись побіг.
— Побіг дзвонити, — сказав Микола.
Я засміявся:
— Нема цікавіших людей за міліціонерів.
— Але ніхто не перевершить в цікавості нашого Тризе, — з відтінком гордості промовив Василь.
Від’їхали ми не дуже й далеко. За містом упоперек шосе стояла жовта міліцейська «Волга», а на узбіччях два мотоцикли з задубілими автоінспекторами на них.
Ми зупинилися. Закон є закон.
З «Волги» не вийшов ніхто. Мабуть, там були чини вищі.
До таксі наблизився один з автоінспекторів, козирнув, відрапортував:
— Інспектор дорожнього нагляду лейтенант Костенко. Дозвольте поцікавитися, куди їдемо?
Ми мовчали. За нас відповів шофер: «Ялта».
— Друга машина теж з вами?
Відповідати не було потреби: їхала за нами, як прив’язана, Стали ми — стала й вона.
— Хто в тій машині? — спитав лейтенант, хоч і бачив, що там, крім водія, нікого. Щоправда, Василь поклав туди мій кейзик з чистим папером, але цього автоінспектор знати не міг, та хіба це мало якесь значення.
— Чого ж ти мовчиш? — поглянув на Василя Микола. — Поясни лейтенантові! Скажи, хто там!
— По-моєму, це гарний чоловік, — спокійно мовив Василь. — Товаришу лейтенант, а не були б ви такі ласкаві самому подивитися, хто в тій машині.
Лейтенант пішов до того таксі, перекинувся двома-трьома словами з водієм, мабуть, помітив і мого кейза, повернувся до нас розгублений і роздратований водночас.
— Там нікого немає!
— А товариш Тризе? — добродушно поцікавився Василь. — Невже ви не помітили?
— Нікого не помітив, бо там нікого нема!
— Товариш Тризе некурящий, тому нам довелося брати для нього окрему машину, — спокійно пояснив Василь.