Вогнедан, Повелитель… [uk]

— Він, напевне, — шкіриться Кеян, — йшов його шукати… Чи не так…незмінний і вірний? Ох, шкода ти не бачив, який вигляд мав твій пихатий приятель на ланцюгу біля порога… А як він вив, коли його шмагали бичем…

— Можливо, — пропонує Чаяна, — наш вірний Воїслав захоче розділити долю друга?

— Напевне ми так і зробимо, — вирішує Кеян, — відправимо його туди, куди він так хотів дібратися. До Моани. В клітці… Подаруємо Його Могутньости ще одне звірятко замість здохлого…

— О, ти не чув, Воїславе? — запитує Чаяна ніжним голосом, — твого милого брата колесували на площі забутого Богами міста Неззу. Тобто — Богом забутого, адже я тепер мейдистка… І вдова — мій чоловік зник без вісти… В Моанії це буває — за ним приїхали гвардійці з імператорським наказом… І він щез, воєвода Рімін… А я приїхала сюди. Щоб теж не щезнути… До речі, ти знаєш, що таке колесування?

Чаяна починає мелодійним голосом описувати огидну страту. Та відсторонено спокійним є лице Веданга.

— Я думаю, — врешті говорить вона, — що перед тим, як відправити його на північ, потрібно трохи повчити цього дурня, який вважає, що своєю мовчанкою він виказує свою зневагу. Мені байдуже, Воїславе, чи ти мовчиш, а чи говориш. Бо переможені є лиш прахом і пилом. А пошани варті тільки переможці…

Мовчить Воїслав, тільки все сильніше розгоряється в його очах багряний вогонь. Мовчить він і тоді, коли його виштовхують на фортечний двір, і Кеян відбирає серед свого вояцтва бажаючого стати катом. Це — ельберієць-зрадник, котрий ненавидить дивних від усього серця. Він здирає з бранця сорочку і бере батіг…

Дуже швидко зомліває полонений… Мабуть від виснаження і голоду, а не тільки від болю. Вже на десятому ударі обвис Воїслав на мотуззі, яким його припнули за руки до стовпчиків навісу і не отямлюється, незважаючи на те, що йому в лице виплескують корець води.

— Вкиньте його до льоху, — говорить Кеян незадоволено, а Чаяна усміхається, як упириця, яка побачила кров, — нехай очуняє. І не забудьте зв’язати — цей вовк є небезпечним…

Кат-доброволець та ще один вояк родом зі Страгії тягнуть непритомного попід руки. В льосі круті східці і темно. Вояки з лайкою кидають зомлілого на підлогу і нахиляються над ним з мотузкою.

Темно в льосі… Тільки світяться в ньому багряні вогники і чути передсмертний хрип та чиєсь тяжке дихання…

З льоху виходить лише один вояк — ельберієць-зрадник. Він замикає двері на висячий замок і іде геть.

Ніч, і тиша залягла над фортецею… Страгійські вояки питають у ката-добровольця, чи не бачив він їхнього приятеля. Той відповідає, що князь Кеян для чогось викликав до себе його і тих моозців, котрі привели бранця.

Страгійці більше не допитуються, тільки потиху лають князя за те, що той і вночі не дає людям спокою.

Десь опівночі князь Кеян зі своєю сестрою виходять на задній двір у супроводі двох моозців з отої четвірки і велять їм сідлати коней.

До них підходить ельберієць-зрадник, і вони щось говорять йому тоном наказу. Той киває і теж починає готуватися в дорогу.