Чвара королів
- Автор: Мартин Джордж Рэймонд Ричард
- Серия: A Song of Ice and Fire #2
- Год: 1998
- Язык: украинский
- Переводчик: Вячеслав Леонідович Бродовий
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чвара королів». Краткое содержание книги:
Особистий, незалежний, експериментальний перекладацький проект з елементами літературної адаптації. При передачі ряду імен, назв, термінів державності та побуту застосовуються українські та східноєвропейські старожитності з метою творчо відтворити живу авторську атмосферу вигаданого середньовічного світу.
До паперових книжкових видань цей переклад жодного стосунку не має, створений задля власної втіхи.
Переклад-адаптація В.Бродового: жовтень 2012—серпень 2013 рр.
Перша редакція: 3 вересня 2013 р.
На щастя, рожевий м’якотілий маестер не належав до тих посіпак королеви, які задля неї готові на все. За мить Тиріон відчув прохолоду на щоках. З’явився також і біль, але він спробував не зважати. Маестер відкинув перев’язки, цупкі від цілющого трунку.
— Не рухайтеся — я мушу промити рану.
Його дотик був обережний та лагідний, вода — тепла і заспокійлива. «Рану», подумав Тиріон і згадав раптовий спалах яскравого срібла просто під очима.
— Зараз трохи щипатиме, — попередив маестер, вмочуючи ганчірку в вино, що пахкотіло різними травами.
Він висловився надто м’яко — Тиріонове обличчя наче прорізав розпечений ніж, а в носа хтось запхав гарячу коцюбу. Пальці його вчепилися у простирадла, а подих перехопило; якимсь дивом він примудрився не заверещати. Маестер тим часом квохтав, як стара курка.
— Краще б вам, мосьпане, було лишити перев’язки на місці, поки плоть не зав’яжеться. Але рана чиста, це добре, добре, все гаразд. Коли ми знайшли вас у тому підвалі серед мертвих та вмираючих, ваші рани забруднилися. Вам зламали ребро — та ви, напевне, й самі відчуваєте. Може, хтось буздуганом ударив, а може, впали. Зараз вже важко сказати. Ще вам поцілили стрілою в те місце, де рука з’єднується з плечем. Там вже з’явилися ознаки змертвіння, і я боявся, що руку доведеться відняти. Але ми лікували її кип’яченим вином і хробаками, і тепер, схоже, рана зцілюється чисто…
— Ім’я, — видихнув Тиріон. — Ім’я.
Маестер блимнув очима.
— Ну як же, ви — Тиріон Ланістер, мосьпане. Рідний брат пані королеви. А ви хоч пам’ятаєте битву? Інколи від ран у голову…
— Ваше ім’я. — Горлянку йому дерли кігті, а язик, схоже, забув, як складати слова.
— Мене звати маестер Балабар.
— Балабар, — повторив Тиріон. — Несіть. Дзеркало.
— Мосьпане, — м’яко заперечив маестер, — от чого б я не радив… гм, нерозумно це для вас… з вашою раною…
— Несіть! — наполіг Тиріон. Рот не слухався та болів, наче хтось розбив йому губу. — І пити. Вина. Без маку.
Маестер зашарівся, підвівся і вибіг. Повернувся він з глеком світло-бурштинового вина і невеличким люстерком у візерунчастій золотій оправі. Присівши на край ліжка, він налив келиха до половини і підніс до Тиріонових напухлих вуст. Потік прохолодний струмок, хоча смаку Тиріон майже не чув.
— Ще, — мовив він, коли келих спорожнів.
Маестер Балабар налив ще. Наприкінці другого келиха Тиріон Ланістер відчув у собі досить сил, щоб подивитися на власне обличчя.
Він обернув до себе люстро, подивився… і не знав, сміятися йому, чи плакати. Довгий кривий поріз починався під лівим оком, за волосину від нього, і закінчувався справа на щелепі. Три чверті Тиріонового носа зникло, а з ним і шматок губи. Розірвану плоть зшили маестерською ниткою; стібки були й досі на місці — вони перетинали рубець зі свіжої червоної напівзціленої плоті.
— Гарнюня, — проскрипів Тиріон, рвучко відвертаючи люстро від себе.
Нарешті він усе згадав. Міст з кораблів, пан Мандон Мур, простягнута рука, меч у обличчя. «Якби я не відсахнувся, мені б знесло верхівку черепа.» Хайме завжди казав, що пан Мандон — найнебезпечніший з Королегвардії, бо своїми мертвими порожніми очима ніяк не виказує своїх намірів. «Не варто мені було їм довіряти.» Тобто він знав, звичайно, що пан Мандон та пан Борос служили його сестрі, а потім до них приєнався і пан Озмунд. Але мав дурість вважати, що для лицаря честь — все-таки не порожнє слово. «Напевне, Серсея підкупила його, щоб я не повернувся з битви. Чого б іще він таке зробив? Не пригадую, щоб я бодай чимось образив пана Мандона особисто.» Тиріон торкнувся обличчя, смикнув напухлу плоть німими незграбними пальцями. «Ще один даруночок від любої сестрички.»
Маестер стояв біля ліжка, схожий на гусака, ладного з переляку злетіти в повітря.
— Мосьпане… майже напевне лишиться рубець…
— Майже напевне?! — Тиріонове насмішкувате пирхання скінчилося кривим вишкіром болю. Рубець залишиться не майже, а напевне — щоправда, ніс найближчим часом аж ніяк не виросте. Наче мало того, що й на його колишнє обличчя не кожен міг дивитися без відрази.
— Навчіть мене… ніколи… не гратися… сокирами. — Усмішка вийшла трохи напруженою. — Де… ми? В якому… місці?
Говорити було боляче, але Тиріон надто довго пролежав мовчки.
— Де ж, як не в Маегоровому Острозі, мосьпане. У покоях над танцювальною палатою королеви. Її милість наказали тримати вас ближче до неї, щоб вони самі могли за вами наглянути.