Чвара королів
- Автор: Мартин Джордж Рэймонд Ричард
- Серия: A Song of Ice and Fire #2
- Год: 1998
- Язык: украинский
- Переводчик: Вячеслав Леонідович Бродовий
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чвара королів». Краткое содержание книги:
Особистий, незалежний, експериментальний перекладацький проект з елементами літературної адаптації. При передачі ряду імен, назв, термінів державності та побуту застосовуються українські та східноєвропейські старожитності з метою творчо відтворити живу авторську атмосферу вигаданого середньовічного світу.
До паперових книжкових видань цей переклад жодного стосунку не має, створений задля власної втіхи.
Переклад-адаптація В.Бродового: жовтень 2012—серпень 2013 рр.
Перша редакція: 3 вересня 2013 р.
Піврукий опустився на землю коло вогню та сів, схрестивши ноги. Миготливе полум’я чудернацько вигравало на твердих кутах його обличчя. З п’яти розвідників, які втекли з Вискливого Пересуву до сіро-блакитної пустки Мерзляків, лишилися тільки вони двоє.
Спершу Джон плекав надію, що Джура Долобрід надовго змусить дичаків скупчитися у вузькому проході. Але коли вони почули віддалений звук рогу, то зрозуміли всі разом, що їхнього братчика-зброєносця більше немає на світі. Пізніше вони помітили орла, що долав сутінки на великих голубих крилах, і Вуж зняв був лука з плеча, але птах полетів геть, не давши йому й тятиви нап’ясти. Міляк сплюнув і пробурмотів щось лихе про варгів та перевертнів.
Наступного дня вони бачили того орла ще двічі, а серед гір позаду чули луну мисливського рогу — щоразу трохи ближче, трохи гучніше. Коли звечоріло, Піврукий наказав Мілякові узяти Джуриного бахмута на додачу до свого і хутко рушати до Мормонта тим шляхом, яким вони приїхали. Решта збиралася відволікти на себе погоню.
— Надішліть Джона, — заперечував Міляк. — Він їздить верхи незгірш мене.
— Джон потрібен для іншої справи.
— Та він же ще хлопчисько. Хай тікає до своїх.
— Ні, — відповів Кворин, — він не хлопчисько, а присяжний брат Нічної Варти.
Коли зійшов місяць, Міляк з ними розлучився. Вуж пройшов трохи на схід разом з ним, потім повернувся, щоб заплутати сліди, і трійця продовжила шлях на південний захід.
Після того всі дні та ночі злилися у одне суцільне мариво. Розвідники спали у сідлах і спинялися рівно настільки, щоб напоїти та нагодувати бахмутиків, а тоді знову сідали й рушали в дорогу. Вони їхали крізь голі скелі й похмурі соснові ліси, заметами старого снігу й крижаними гребенями, перетинали мілкі річки без імен. Інколи Кворин чи Вуж закладали петлі, щоб заплутати сліди, але то була марна справа — за ними спостерігали. На світанку й на заході сонця вони бачили, як понад горами шугає орел, схожий на цятку в безмежному небі.
Вони саме видиралися на низький гребінь між двома вкритими сніговими шапками вершинами, коли зі свого барлогу за якихось чотири сажні від них з гарчанням виліз сутінькіт. Звір був кощавий, заморений голодом, але кобила Вужа, побачивши його, перелякалася на смерть, стала дибки і кинулася тікати. Перш ніж розвідник зміг опанувати її, конячка запнулася на крутому схилі й зламала собі ногу.
Того дня Привид наївся досхочу, а Кворин наполіг, щоб розвідники задля поживності домішали до вівсяного кулешу трохи кінської крові. На смак той куліш був такий гидкий, що Джон трохи не вдавився, але змусив-таки себе ковтнути страву. Кожен розвідник нарізав собі з десяток смужок сирого жилавого м’яса, щоб жувати в дорозі. Решту кобили залишили сутінькотам.
Про те, щоб їхати удвох на одній спині по такій місцині, навіть і мови не було. Вуж попросився був залягти у засідці й забрати з собою до пекла кілька переслідувачів, але Кворин відмовив.
— Якщо хтось у Нічній Варті може подолати Мерзляки пішки сам-один, то це ти, брате. Ти пройдеш такими горами, де будь-якого коня доведеться вести навкруги. Іди просто на Кулак, розкажи Мормонтові, що бачив Джон і як саме. Скажи воєводі, що прокидаються стародавні сили, що він мусить стати проти велетнів, варгів і дечого гіршого. Скажи йому, що дерева знову мають очі.
«Він не добереться», думав Джон, дивлячись, як Вуж зникає вдалині на гребені, вкритому снігом — наче крихітний чорний жучок, що повзе хвилястою білою скатертиною.
Після того кожна наступна ніч здавалася дедалі холоднішою та самотнішою. Привид не завжди крутився поряд, та й далеко не відходив. Утім, коли вони йшли нарізно, Джон все одно відчував вовкову присутність і радів з того — адже Піврукий був не найвеселіший товариш у дорозі. Хитаючи довгою сивою косою в лад з рухом коня, Кворин міг нічого не казати годинами, і тоді вони чули тільки тихе шкрябання підков на каменях та виття вітру, що дмухав над цими вершинами незчисленні роки. Коли Джон спав, то снів більше не бачив: ані про вовків, ані про своїх братів, ані про що. «У цих горах навіть сни довго не живуть», сказав він собі.
— Чи гострий в тебе меч, Джоне Сніговію? — спитав Кворин Піврукий через миготіння полум’я.
— В мене меч валірійського булату. Подарунок Старого Ведмедя.
— Ти пам’ятаєш слова обітниці?
— Так. — То були слова, які не скоро забуваються. Проказавши їх один раз, ніхто не міг від них відмовитися. Обітниці міняли твоє життя назавжди.
— То прокажи їх зі мною ще раз, Джоне Сніговію.
— Як забажаєте.