Лист до короля

Герцог злегка підштовхнув Тіурі до крісла, наповнив келих і поставив перед ним.

— Ось, — запросив він, — випий-но.

Тіурі, окинув поглядом чотирьох присутніх лицарів, що сиділи перед ним за столом, і відсунув свого келиха.

Сірі Лицарі познімали шоломи й нараменники — і нарешті юнак зміг добре їх роздивитися. Герцог наповнив і їхні келихи.

— Гадаю, — почав володар замку, — після всього, що трапилося, вам захочеться трохи підкріпитися. так би мовити, мирова трапеза.

Сірі Лицарі не торкнулися своїх келихів — вони дивилися на Тіурі, немов очікуючи, що він скаже.

Юнак розглядав їх, переводячи погляд з одного на іншого. Ось навпроти сидить лицар Ристридин: високий, худорлявий, з худим, обвітреним обличчям. Чорне кучеряве волосся й бороду його вже торкнула сивина, але блакитні очі світяться ясно. Праворуч від нього Бенду: кремезний, сильний чоловік з темним волоссям і очима та загрозливо насупленими густими бровами. Біля нього лицар Арват, схожий на Бенду, — такий же міцний, темноволосий, але значно молодший, йому не більше двадцяти п’яти, і очі світліші й привітніші. Лицар Евейн — ліворуч від Ристридина, теж молодий, світлошкірий, з білявим волоссям.

Тіурі заговорив, звертаючись до Ристридина як старшого серед них.

— Мирова трапеза. — повторив він слова герцога. — Ви поводилися зі мною як зі злочинцем! Як вам таке спало на думку — звинуватити мене у вбивстві! І чи всі ви вірите тепер, що звинувачення було несправедливим?

Лицар Ристридин серйозно кивнув, а Арват з Евей-ном в один голос підтвердили:

— Так!

Але Бенду заперечно похитав головою:

— Немає значення, вірю я чи ні. Мені треба знати. Може, ти й не винен, Тіурі, син Тіурі, та в житті трапляється, що зрада з брехнею криються під безневинною зовнішністю. І перш ніж повторити за своїми друзями «так», я хочу дізнатися, хто ж насправді вбив Лицаря з Білим Щитом. Ти стверджуєш, що це зробили Червоні Вершники за наказом Чорного Лицаря з Червоним Щитом. Звідки тобі це відомо?

— Він сам розповів мені.

— Хто?

— Чорний Лицар з Білим Щитом.

— Отже, ти знайшов його?

— Я знайшов його і залишався поруч, доки він не помер.

— А як ти там опинився?

Тіурі підвівся. Він стояв виструнчившись, сповнений гідності, й обурено дивився на Бенду.

— Лицарю Бенду, — почав він, — я пішов з церкви, де мав провести ніч перед посвятою в лицарі. Я взяв коня, що мені не належав, і поїхав на ньому. Я знайшов Лицаря з Білим Щитом і залишався з ним, доки він не помер. Він розповів мені, хто його вбив, і дав мені перстень. Пізніше мені зустрілися Червоні Вершники, вони намагалися вбити мене, але я втік. Потім я їхав на коні Лицаря з Білим Щитом на захід, через ліс. Більше я нічого не можу вам розповісти. Але присягаюся, совість моя чиста. Бувши лицарем, присягнув би лицарською честю. Ваші звинувачення помилкові й смішні!

Бенду похмуро дивився на нього.

— Добре, — пробурмотів він, — усе це ми без того знаємо. — Сідай.

Але Тіурі залишився стояти, хоча від хвилювання його била лихоманка.