Поліція

— Побитий тупим предметом, напевно?

— Про це мені нічого не відомо, але принаймні перемісили його так, що не впізнати було. Замість обличчя — каша. І коли б не мерзенне татуювання на грудях, я не знаю, чи змогли б ми узагалі його впізнати. Я не дуже вразлива людина, але після побаченого у мене почалися кошмари.

— Яке саме татуювання у нього було?

— Яке?

— Авжеж. Що… — Катрина помітила, що ось-ось вийде з ролі доброго поліцейського, й узяла себе в руки, щоб приховати роздратування. — Що зображувало татуювання?

— Ну, як сказати… Обличчя. Украй неприємне. Неначе розтягнуте навсібіч. Неначе воно приклеїлося до його грудей і хотіло відірватися.

Катрина повільно закивала:

— Вирватися з тіла, куди воно було ув’язнене?

— Еге ж. Саме так. Ви знаєте?..

— Ні, — сказала Катрина і подумала: «Але мені знайоме це відчуття». — А Юдаса, значить, ви так і не знайшли?

— Це ви не знайшли Юдаса.

— Ну гаразд. Як ви гадаєте, чому нам це не вдалося?

Наглядач знизав плечима:

— Ну, я не знаю. Але розумію, що типи, подібні до Юдаса, для вас не є першочерговим завданням. Як я говорив, у його справі були пом’якшувальні обставини, а ймовірність рецидиву мінімальна. Насправді його термін уже добігав кінця, але у цього ідіота, видно, лихоманка почалася.

Катрина кивала. Передчуття звільнення. Воно настає при наближенні дня виходу з в’язниці, коли ув’язнений починає думати про свободу, і йому раптом стає нестерпно від думки, що доведеться провести в цьому закладі ще один день.

— А хто-небудь іще може мені розповісти про Валентина?

Наглядач заперечно похитав головою:

— Окрім Юнаса, він ні з ким не спілкувався. Та й з ним ніхто не хотів мати справи. Лякав усіх до чортиків. Коли він входив у приміщення, здавалося, навіть повітря згущувалося.

Катрина ставила йому питання доти, поки не зрозуміла, що просто намагається виправдати згаяний час і гроші на квиток.

— Ви почали розповідати про те, що зробив Валентин, — нагадала вона.

— Справді? — відповів наглядач, кинувши швидкий погляд на годинник. — Отакої… Мені вже треба…

На зворотному шляху у загальній кімнаті Катрина побачила тільки худорлявого чоловіка з червоним черепом. Він стояв прямо, опустивши руки і вирячившись на порожню мішень. Стріл ніде не було. Він повільно обернувся, і Катрина не змогла не відповісти на його погляд. Усмішка зникла з його обличчя, а очі стали в’ялими і сірими, як медуза.

Він щось прокричав. Чотири слова. І повторив їх. Голосно і пронизливо, як птах, що застерігає про небезпеку. Після чого розсміявся.

— Не звертайте на нього уваги, — сказав наглядач.

Сміх поступово затихав у них за спиною, поки вони швидко йшли коридорами.

І ось вона вже опинилася на вулиці, вдихаючи насичене дощем сире повітря.