Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-00247-9
- Переводчик: Александр Иванович Терех
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання». Краткое содержание книги:
В сборник избранных произведений известного американского писателя (род. в 1920 г.) вошли фантастические повести “Марсианские хроники” и “451° по Фаренгейту”, автобиографическая повесть “Вино из одуванчиков” и сюжетно связанный с ней цикл рассказов
- Дозвольте мені встати! - закричав він. - Мені треба побачити Координатора!
Цілий ранок проговорили вони з Координатором про те, які рослини із зеленим листям могли б рости в цьому грунті. Початку організованого насадження дерев треба було чекати місяці, якщо не роки. Досі продовольство приставляють із Землі замороженим. Лише деякі громади вирощували хлорелу.
- Отже, поки що, - сказав Координатор, - будете діяти самі. Дістанемо що можна з насіння, а також деяке знаряддя. Зараз скрутно з місцем на ракетах, і оскільки перші наші поселення - це гірські селища, то, боюсь, ви не зустрінете великого співчуття...
- Але ви дозволите мені?
Йому дозволили і видали мотоцикл з коляскою. Наповнивши коляску насінням і саджанцями, він виїхав у пустельну долину, залишив машину і рушив далі пішки.
Це було тридцять днів тому, і відтоді він жодного разу не озирнувся назад. Озирнутися - значить завдати серцю болю. Стояла надто суха погода, і навряд щоб насіння проросло. Цілком можливо, що весь цей похід, це безупинне нагинання й копання виявиться маркою роботою. Він дивився просто себе, прямуючи сонячною широкою долиною далі й далі від Першого Міста, чекаючи приходу дощів.
Дріскол натягнув на плечі ковдру: над сухими горами купчилися хмари. Він відчував, як нагріті сонцем горби випромінюють тепло в морозяну ніч, і думав про жирний і чорний, мов сажа, грунт, такий чорний і лиснючий, що, здавалося, він от-от заворушиться й поповзе у тебе на долоні, родючий грунт, з якого виростуть велетенські стебла квасолі, а потім із стиглих стручків падатимуть униз, гупаючи об землю, величезні важкі зерна.
Вогонь затріпотів і сховався в сонний присок. Повітря затремтіло: десь далеко прогуркотів велетенський віз. Грім! Враз запахло вологою. “Сьогодні вночі, - подумав він і виставив руку, чи не йде дощ. - Сьогодні вночі”.
Щось поповзло у нього по лобі, і він прокинувся. Крапля збігла вздовж носа на губи. Ще одна вдарила в око й затуманила зір. Третя розбилась об підборіддя. Дощ!
Прохолодний, тихий, легкий, він сіявся з високості, дорогоцінний еліксир, що пахнув чарами, зірками і повітрям. а на смак скидався на старий херес.
Дощ!
Він сів, ковдра сповзла на ноги, і його синя сорочка взялася темними плямами. Краплини дедалі важчали. Здавалося, немов по вогнищу танцювала невидима тварина, аж поки вогонь перетворився на сердитий дим.
Дощ! Величезне чорне склепіння раптом розкололося, і сині уламки упали вниз. Він побачив десять мільярдів дощових кришталиків, які на мить завмерли в повітрі, щоб їх міг сфотографувати електричний фотограф. І - темрява й вода.
Він змок як хлющ, проте підставляв краплям усміхнене обличчя, навіть не заплющуючи очей. Він заплескав у долоні, підвівся і почав ходити навколо свого маленького табору. Була година ночі.
Дощ лив дві години, а потім перестав. На небо вийшли вмиті зорі, ясніші, ніж будь-коли.
Переодягнувшись у сухий одяг, що зберігався в целофановому мішечку, містер Бенджамін Дріскол ліг і заснув щасливий.
Між пагорбами повільно сходило сонце. Воно кинуло на землю жмут проміння й розбудило містера Дріскола.
Він полежав якусь мить, перш ніж устати. Довгий місяць він працював під гарячим сонцем, терпляче ждучи цього дня, і тепер, схопившись на ноги, обернувся, нарешті, обличчям туди, звідки прийшов.
Ранок був зелений!
Скільки сягало око, скрізь проти неба зеленіли дерева. Не одне дерево, не два, не десяток, а тисячі. Тисячі дерев, які він посадив, опускаючи в землю насіння і саджанці. І не малі деревця, не тоненькі, ніжні пагони, а велетенські, могутні дерева - зелені-презелені, великі, крислаті й пишні, із сріблястим листям. Дерева щось шепотіли, довгі ряди дерев на схилах пагорбів: цитринові дерева, липи, секвойї і мімози, дуби і в’язи, осики, вишні, клени, ясени, яблуні, апельсинові дерева, евкаліпти, - підхльоснуті буйним дощем, вигодувані чужим чародійним грунтом. У нього на очах тяглося вгору нове гілля, розпукувалися бруньки.
- Просто неймовірно! - вигукнув Бенджамін Дріскол.
Але долина й ранок зеленіли.
А повітря!