На скрижалях історії

«Отаман Григор'єв зрадив, і на ст. Знам'янка виступив проти українського війська. 4-й полк ім. полковника Богуна Запорізького Корпусу поволі відходив, затримуючи ворога на ст. Кам'янка. 2-й курінь був змінений 1-м і відійшов на дверець. Ворог заховувався пасивно. Раптом у місті почулася велика стрілянина з усіх боків. Розвідка виявила, що повстали знам'янські робітники й повели наступ із тилу та з крил. Відновили активність і війська червоних і повели атаку на міст. Полк мусів відступати, як найшвидше.

Резервний 2-й курінь, дякуючи енергії сотника Сергія Сологуба, навантажився у потяг і під вогнем повстанців, уживаючи для оборони від атак на потяг ручних гранатів, устиг виїхати на ст. Кам'янка. 1-й курінь під командою хорунжого Харченка залишився між частинами червоних та повстанцями, що зайняли дверець. Курінь розсипався в лави й полем почав відходити. Приходилось одночасно оборонятись і наступати. Передня лава наступала на повстанців, а задня оборонялась від большевицького війська. 1-й курінь в порядку відійшов на ст. Кам'янка, де вже був 2-й курінь.

Кінна сотня під командою хорунжого Врангеля, заскочена повстанцями в місті Крюкові, змушена була залишити коні та пробиватися до полку пішим порядком. За цей відворот полк мав втрати: 10 козаків забитими, 8 раненими.

Геройськи загинув козак кінної сотні Михайло Крупенко. Він був посланий у розвідку й раптом був оточений повстанцями, яких приняв за мирних громадян. Повстанці зірвали з нього шапку, побачили оселедець і замучили на смерть, майже на очах кінної сотні, котра була оточена в той час з другого боку. Докінчив муки Крупенка (вирізали оселедець зі шкірою) постріл із рушниці й герой помер із криком „Слава Україні“.

Зі ст. Кам'янка полк переїхав на ст. Знам'янка, а звідтіль через ст. Цвітково, Шпола, Христинівка приїхав на ст. Вапнярка, де простояв 4 доби на відпочинку. По відпочинку полк пішим порядком через с. Тиманівку відправився в м. Умань, де став залогою» [58].

Тим часом, ешелон у якому упакований 3-й Гайдамацький полк, прослідував станції Знам'янка, Цвітково, ще якісь полустанки й наближається до Христинівки.

Сонного Івана розполохали гарматні постріли, десь з боку гатять більшовицькі бронепотяги. Уже через Жмеринку їх везуть під виглядом ешелону сипнотифозних.

На вагонах біліють великі написи крейдою «Сипний тиф», хоч жодного хворого немає. Ось так потріпаний боями полк нарешті виводять на перепочинок у тил до Проскурова. Козаки в дорозі відходять від боїв, безжурно регочуть, грають в карти й цмулять спирт, розводячи його водою. Але спокійно перепочити не вдалося й там...

Проскурів важливий опорний пункт Української Народної Республіки. 10 лютого 1919 року Подільський губернський комітет більшовиків у Вінниці прийняв таємне рішення про організацію збройного повстання на Поділлі. Основна мета — захоплення залізничного вокзалу.

Троє представників губкому приїхали в місто й організували таємну нараду, у якій взяли участь більшовики, Бунд, Поалей-Ціон та інші ліві партії. Секретар губкому Снєгов переконав присутніх у необхідності повстання та його успішності. Він же роздав зброю єврейським загонам.

Криваво сходило сонце холодного вітряного, безсніжного, підмороженого зимового ранку, 15 лютого 1919 року. Так і не вдалося гайдамакам поніжитися в затишних теплушках далеко від фронту. Зрання втікачі з міста принесли недобру звістку: «У Проскурові єврейська квартальна самоохорона о 6 годині ранку почала більшовицьке повстання, до неї пристала й частина вояків із запасних 8-го Подільського та 15-го кінного Білгородського полків. Захопили пошту й телеграф, арештували українського коменданта міста, роззброїли місцеву залогу й зараз озброєна лава рухається до вокзалу»...

Полк гайдамаків висипав із вагонів і розгорнувся в ланцюг. Залягли під вагонами біля рампи. Іван лежить зі своїм курінем під вагоном. На підході до вокзалу вже з'явилася наступаюча лава. Крізь ранковий туман чути, як вони провокуючи знущально вигукують перекручені рядки державного українського гімну: «Ще не вмерла Україна, а ...тільки смердить!».

Це дратівливо діє на психіку й вище всяких людських сил — терпіти таке знущання над святим для кожного українського патріота! І це вони, задрипані тиловики, викрикують їм, фронтовикам, які боронять Україну від різних зайд на фронтах?! Це вже занадто... На правому фланзі почалася стрілянина... А потім відповіли гайдамаки...

Атака! Затріщали кулемети, і ось продірявлені багнетами «співаки», як підкошені, валяться на сніг. Уже хто-хто, а ті, що паплюжили український державний гімн, точно тепер будуть смердіти трупним гниттям. Ті продажні тиловики і єврейська самооборона, що вціліли, полохливо кинулись назад до казарм і в місто, але розлючені гайдамаки дістали їх і там. Не гідні зрадники України ні жалю, ні пощади! Усіх захоплених антиукраїнських повстанців вивели в двір і тут же розстріляли.