На скрижалях історії

— Оце непогано було б і сто грам випити! Десь я читав, що навіть Суворов повчав своїх солдат «що останні онучі продай, а сто грам після бані випий!».

Одного з ветеранів полку, колишнього студента-історика, ця згадка про Суворова зачепила за живе. Він, примруживши ліве око, що, напевно, повинно було означати: «ех ти, неуч» і повільно так, карбуючи кожне слово, як професор на кафедрі, почав:

— Коли б ти детальніше вивчав його справжню біографію, то знав би, що саме за знищення українців і придушення Коліївщини він отримав звання генерал-майора. У дійсності цей недоробок був зачуханим, психічно хворим алкоголіком і солдатських онуч пропив до біса й більше. За це його періодично витурляли в три шиї з російської армії. А якщо ти почнеш мене запитувати про його так звані «перемоги», то я тобі відповім словами німецької шльондри, у народі більш відомої як російська цариця Катерина II. Услухайся у слова, які вона власноруч написала в листі до відомого французького філософа Вольтера, цитую дослівно: «Є в мене великий козацький ватажок, звати його Петро Калнишевський, виграє він для мене битви одна за одною й скоро переможе Туреччину».

От такою-то була історія насправді! А поки українці козаки-запорожці воювали «турка», Суворов, «великий» російський полководець, дрихнув п'яний. Другий «великий» козак-невдаха Грицько Нечеса, більш відомий як Григорій Потьомкін, фаворит-полюбовник шльондри Катерини II, по сумісництву російської цариці, розважався з повіями, звезеними до нього з усієї Східної Європи.

Коли запорожці перемагали в битвах і проливали свою українську кров, «великі» російські полководці рапортували імператриці зі своїх резиденцій і приймали паради на честь перемог. Як було заведено, славили їх повсюди імперські лизоблюди: карманні поети, прозаїки, «історики», слава Богу, на той час українські вчені з Києва вже навчили їх сяк-так грамоти й письма.

А кошового отамана Запорізької Січі Петра Кальнишевського, істинного переможця турків, захопили підло й запроторили до віку на Соловки, де він і віддав Богу душу. Бо став потрібен, як сліпому дзеркало чи лисому гребінь. Приєднав до російської імперії Крим і Хаджибей, опісля як сіль в оці.

Оповідач зробив паузу й закінчив:

— Потрібно знати й доносити до своїх дітей, внуків і наступних поколінь справжню історичну правду про Україну, а не ту московську «мульку», яку українцям впродовж століть втокмачували в мізки.

Відвернувся й ліг, мовляв ця тема для нього на сьогодні вичерпана вповні.