Стожар
- Автор: Каторож Ярина
- Серия: Палимпсест #1
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавнича група КМ-БУКС
- ISBN: 978-617-7489-89-3
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Стожар». Краткое содержание книги:
Це роман про злість, жорстокість і любов. Це книга-клубок з історій, справжній палімпсест з прихованими рядками, в якому однієї миті видається, що знаєш про персонажа або ситуацію геть усе, а в наступну — ставиш собі питання: а чи довго ще до наступного розділу — можливо, там буде трохи більш відхилено завісу сюжету?
Купава ж виявилась донькою багатого законознавця з невеликого містечка Хугір. Її мати була простою метейкою, яка пішла в житті тим самим шляхом, що й моя тітка — стала коханою белата.
— У мене є дві старші та дві молодші сестри. Мене ніхто не заставляв йти сюди, але я вирішила, що краще потрапити до Сколісу, аніж щодня дивитись на товстого панка, якого навіть батьком називати не можна. Він примушував мене чистити чоботи його «справжніх» дітей. Правда, вони не знали, що я їм всередину халяв плюю щоразу, як маю можливість. Певне, й досі не розуміють, чому в них ноги такі заслинені, — розповідала Купава, сидячи на ліжку, схрестивши ноги.
Першими хлопцями, з якими ми познайомились, були Світик і Тихослав. Вони підсіли до нас в їдальні під час обіду, зайнявши місця навпроти мене та Лади, між Вишеною і Купавою.
— Привіт, дівчатка, — мовив золотоволосий високий хлопчина з веселими бісиками в очах. Він поставив свою їжу на стіл і підморгнув Ладі. Я помітила, як та зашарілась. — Давайте знайомитись? Я — Світик, а це — мій друг Тихослав.
— Один світить, інший — мовчить? — підняла одну брову Купава. Світик оживився.
— Часом і навпаки. А вас як звуть?
Ми погомоніли трохи, а потім разом пішли на прогулянку внутрішнім двором школи. Я раніше цього не помічала, але по периметру тут стояло багато лав. А ще я зауважила, що разом з нами зі школи не вийшла Ламія. Вона, здавалось мені, узагалі побоювалась відкритого простору.
Я вибрала для себе роль мовчунки. Ще життя у моєму селі навчило, що іноді варто не теревенити, а слухати і спостерігати. Вродлива Купава раз по раз сходилась у жартівливому словесному герці зі Світиком, а добра Вишена пробувала розговорити Тихослава і Ладу, мене особливо ніхто не займав. Тихослав дійсно відповідав за характером своєму йменню — говорив неголосно, небагато. Він був нижчим за друга і не таким худим, мав карі очі і коротке каштанове волосся. А ще він дуже мило усміхався.
Я роззирнулась довкола. Стояв прохолодний день. Небо застилали сірі хмари, які стрімко мчались кудись далеко — вочевидь, там, за стінами школи, неабиякий вітер. Розсіяне сонячне проміння робило Сколіс якимсь примарно-нерухомим. Хоч би десь вікно рипнуло, відчиняючись, абощо. Тільки на подвір’ї було людно — але його заполонили переважно першаки. Вочевидь, учні інших, старших, курсів не мали багато часу в єдиний вихідний, аби просто гуляти.
Перший поверх Сколісу з одного боку мав ряд незасклених віконних арок — там була галерея. Я придивилась і помітила, що в одній з арок стояла Дана і ще якась дівчина у формі студентки Дарвенхарду. Вони про щось говорили і розглядали подвір’я. До мене не долітало жодного слова, адже знаходились вони далеко, проте я змогла роздивитись незнайомку — в неї було світле волосся, зібране у вузол на потилиці, і великі очі, кольору яких я роздивитись не змогла. Напевне, я дивилась на неї надто довго, бо дівчина повернула голову і поглянула на мене.
Я одразу ж відвела погляд. Мені стало незатишно.
І тут я помітила, що в деяких вікнах першого поверху видніються силуети в чорних одежинах. Як школа могла здатись мені затишною? Вона аж кишить ними, за кожним нашим кроком неодмінно слідкують.
— Ханно, ти чуєш? Ханно, аго-о-ов… — веселий голос Вишени вивів мене з мовчазного споглядання. Я здригнулась.
— Що таке?
— Ти чому така набурмосена? Щось сталось? — зелені очі дівчини дивились на мене уважно і добродушно.
— Вам не здається, що вчорашній день пройшов дуже легко?
— Ти про що? Про те, як двох учнів відправили у штольні? — здивувався Світик. Усі втупилися в мене.
— Ні, про саме навчання. Я чула, що учнів тут мучать. А вчора в нас було заняття в Маїни і все пройшло дуже спокійно. Жодних сутичок, принижень тощо.
— Ти завжди така похмура? Це ж школа! — вигукнув Світик. Я подумала, що попри веселість і те, що загалом він був гарненьким, хлопчина — дуже наївний. А може, й недалекий.
— Ну дійсно, Ханно. Не можуть тут весь час з нас знущатись. Гадаю, вони жорстокі тільки тоді, коли це необхідно. Інакше учні б не доживали до кінця навчання, — мовила лагідно Купава. Я подивилась на неї. Гадаю, з усіх, вона найкраще мене розуміла, але й найбільше намагалась бути спокійною.
— Ви не помітили цього? На подвір’ї переважно новобранці. Старших майже немає.
— Ну, може, вони зайняті. Нам ще не давали домашніх завдань. Хоча виконати щось для вчителя Ільяса я б не відмовилась, — мовила замріяно Вишена. Всі засміялись.