Донька пастора
- Автор: Оруэлл Джордж
- Год: 2021
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-7585-31-1
- Переводчик: Марія Головко
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Донька пастора». Краткое содержание книги:
Так би й не побачила Дороті у своєму житті нічого, окрім маленького англійського містечка, без жодних перспектив бодай колись змінити чи навіть розірвати осоружне коло свого не надто радісного життя, якби не дивна випадковість, яка вириває її із цієї сірої одноманітності і жбурляє у вир геть іншого життя — тяжкого, химерного, виснажливого, але такого справжнього...
У романі «Донька пастора» Орвелл розмірковує про життя без вибору, про безвихідь, коли страх того, що нічого й ніколи не зміниться, співмірний страхові змін, врешті-решт про те, що, опинившись на волі, колишні ув’язнені часто знову прагнуть повернутися до в’язниці одноманітної напередвизначеності, бо, окрім усього, справжня свобода ще й має властивість лякати.
МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ [наспівує]: Я витік, немов вода, і всі мої кості вивихнуто із суглобів[60]...
МІСІС МАКЕЛЛІГОТ: Ми з Еллен дві години тинялися по Сіті. Їй-богу, там як у гробниці. Ці чортові ліхтарі світять на тебе, і довкола ні душі, одні поліцейські парами сновигають туди-сюди.
ХРЮКАЛО: П’ять по першій, а в мене від полудня ні ріски в роті не було! Ну й нічка видалася!
МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ: П’яна нічка, хотів би я сказати. Але кожному своє. [Наспівує.] Висохла моя сила, немов глиняний черепок, і язик мій присох до піднебіння[61]!
ЧАРЛІ: Хочете, я вам щось розкажу? Якось ми з Пронирою було таку штуку відкололи. Пронира побачив у вітрині тютюнової крамниці цілу купу пачок «Ґолд Флейк» і каже до мене: «Богом присягаюся, я роздобуду собі тих цигарок, навіть якщо мене і згарбають лягаві!» Отож він бере й обмотує собі руку шарфом, чекає, поки повз проїжджатиме великий фургон, щоб заглушити шум, а тоді рукою по склу — шарах! Ми поцупили з десяток пачок, і, їй-богу, за нами так курилося, що тільки п’яти мелькали. А коли ми забігли за ріг і відкрили пачку, то побачили, що там пустісінько! Ми вкрали муляжі. Ото сміху було!
ДОРОТІ: У мене ноги підкошуються. Я більше не можу стояти.
МІСІС БЕНДІГО: От же ж гаспид! Виставив жінку за двері у таку холоднючу ніч! Ось зачекай-но, в суботу я так тебе спою, що навіть кулаком не замахнешся. Тоді-то я тебе добряче відлупцюю, одне мокре місце залишиться.
МІСІС МАКЕЛЛІГОТ: Посуньтеся трохи, нехай дівка сяде. Притулися до старого Татуня, люба. Залізь до нього під бочок. Він хоч і вошивий, але зігріє.
РУДИЙ [тупцяє на місці]: Тупайте ногами, народ, більше нічого не лишається. І починайте хтось пісню, веселіше буде розганяти кров по тілу.
ТАТУНЬО [просинається і вилізає з пальта]: Шо таке? [Він усе ще напівсонний, його голова відкидається назад, рот розтулений, на висохлій зморщеній шиї, ніби лезо томагавка, випинається борлак.]
МІСІС БЕНДІГО: Якби якась інша жінка натерпілася від нього того, що натерпілася я, вона б уже давно йому якоїсь отрути до чаю підсипала.
МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ [грає на уявних барабанах і співає]: Уперед, язичницька ра-а-ать!
МІСІС ВЕЙН: Це ж треба такого! Чи хтось із нашої родини міг подумати, що таке станеться, коли ми в добрі старі часи сиділи біля каміна, тут же чайничок кипів, а на столі стояла тарілка з хрусткими булочками, купленими в пекарні через дорогу... [У неї так цокотять зуби, що вона мусить замовкнути.]
ЧАРЛІ: Е ні, ніяких церковних гімнів, народе. Заведу я вам краще пісеньок наших, сороміцьких, щоб танцювати можна було. Слухай мене!
МІСІС МАКЕЛЛІГОТ: Навіть не згадуйте про булочки, місіс. У мене живіт уже й так до хребта присох.
[Чарлі випростується, прочищає горло і на весь голос починає горланити пісеньку про «Хвацького Біллі-моряка». Люди на лавках здригаються почасти від сміху, а почасти від холоду. Повторюють пісню хором ще раз, з кожним куплетом усе гучніше, тупцяють ногами та плескають руками в такт мелодії. Ті, що сидять на лавках — так тісно, аж впираються ліктями один одному в ребра, — гротескно похитуються з боку в бік, перебираючи ногами, ніби натискають педалі на органі. Навіть манірна місіс Вейн приєднується за хвилину, мимоволі заходячись сміхом. Усі регочуть, незважаючи на цокотіння зубів. Містер Толлбойз походжає туди-сюди, випнувши свого великого живота, і вдає, що несе чи то хоругву, чи то єпископський жезл. Ніч уже доволі ясна, і площею час від часу пролітає морозяний вітер. Люди плескають і тупають, мов навіжені, а смертельний холод пронизує їх аж до кісток. Тоді зі східного краю площі надходить поліцейський, і спів різко припиняється.]
ЧАРЛІ: Ось бачите! Спів завжди допомагає зігрітися.
МІСІС БЕНДІГО: Чортів вітер! Я навіть підштаників надіти не встигла, коли той падлюка виштовхав мене за двері.
МІСІС МАКЕЛЛІГОТ: Слава Ісусу, скоро вже нам льох у церкві на Грей-Інн-роуд на зиму відкриють. Принаймні буде такий-сякий дах над головою.
ПОЛІЦЕЙСЬКИЙ: Ану, припиніть! Чого горланите посеред ночі? Тут вам не шинок. Як не можете сидіти тихо, всіх порозганяю.
ХРЮКАЛО [упівголоса]: Ах ти ж, сучий сину!
РУДИЙ: Ага, дозволять поспати на кам’яній підлозі, а замість ковдри трьома газетками вкритися. Як на мене, то краще вже на Площі, та й по всьому. Боже, хоч би який бісів лежак дали!
МІСІС МАКЕЛЛІГОТ: Та все ж наллють горнятко чогось гарячого і вділять дві скибки хліба. Я б з радістю там хоч і кожну ніч ночувала.
МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ [наспівує]: Я був радий, коли мені сказали: «До дому Божого ми підемо!..»
ДОРОТІ [зривається на ноги]: Ой, холодно, холодно! Я навіть не знаю, що гірше: коли сидиш чи коли стоїш. Ох, як ви можете це терпіти? Це що, так кожної ночі? Усе життя?
МІСІС ВЕЙН: Не думай, мила, що серед нас нема вихідців з пристойного товариства.
ЧАРЛІ [співає]: Веселіше, мала, скоро й так помирати! Бррр! Святий Боже! Нічого собі, у мене аж пальці посиніли! [Тупцяє на місці і б’є руками себе по боках.]
ДОРОТІ: О, але як ви це витримуєте? Як ви можете отак жити, ніч за ніччю, рік за роком? Не може бути, щоб люди так жили! Це настільки жахливо, що й не повіриш, поки сам не побачиш. Це ж неможливо!
ХРЮКАЛО: Усе можливо.
МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ [повчально]: У Бога все можливо.
[У Дороті знову підкошуються ноги, і вона опускається на лавку.]
ЧАРЛІ: Ех, уже пів на другу. Або ми зараз трохи порухаємося, або збудуємо піраміду просто на цій чортовій лавці. Якщо, звісно, не хочемо закоцюбнути до бісової мами. Хто за похід до Тауера?
МІСІС МАКЕЛЛІГОТ: Я цієї ночі вже й кроку не ступлю. Ніг просто не чую.
РУДИЙ: Значить, піраміда! А то приморозило, так приморозило. Народе, лізь на лавку. Вибачаюся, матусю!
ТАТУНЬО [спросоння]: Шо таке? Вже й поспати спокійно не можна. Невже треба всім навалюватися і штовхати?
ЧАРЛІ: Отак, отак! Потіснись! Посунься трохи, Татуню, дай місце для моєї кістлявої задниці. Залізай один на другого. Отак. На воші не зважайте. Притискайтеся, та тісніше, як сардини в банці.
МІСІС ВЕЙН: Агов! Я вас до себе на коліна не запрошувала, молодий чоловіче!
РУДИЙ: Ну то ви сідайте до мене, матінко, мені байдуже. Ого! Це вперше після Паски я з кимось обнімаюся.
[Вони всідаються один на одного, утворюючи величезний безформний клубок: чоловіки й жінки безладно чіпляються один за одного, як жаби під час нересту. Купа коливається, поки всі намагаються зручніше вмоститися, й у повітря здіймається кислий запах старого ганчір’я. І лише містер Толлбойз марширує туди-сюди.]
МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ [декламує]: О ви, ніч і день, світло і темрява, хмари та блискавки, кляніть Господа!
60
Псалом 22:14.
61
Псалом 22:15.