Донька пастора
- Автор: Оруэлл Джордж
- Год: 2021
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-7585-31-1
- Переводчик: Марія Головко
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Донька пастора». Краткое содержание книги:
Так би й не побачила Дороті у своєму житті нічого, окрім маленького англійського містечка, без жодних перспектив бодай колись змінити чи навіть розірвати осоружне коло свого не надто радісного життя, якби не дивна випадковість, яка вириває її із цієї сірої одноманітності і жбурляє у вир геть іншого життя — тяжкого, химерного, виснажливого, але такого справжнього...
У романі «Донька пастора» Орвелл розмірковує про життя без вибору, про безвихідь, коли страх того, що нічого й ніколи не зміниться, співмірний страхові змін, врешті-решт про те, що, опинившись на волі, колишні ув’язнені часто знову прагнуть повернутися до в’язниці одноманітної напередвизначеності, бо, окрім усього, справжня свобода ще й має властивість лякати.
Останнього ранку оплаченого тижня у «Мері» Дороті зійшла униз і зі слабкою надією подивилася на грифельну дошку у коридорі, де крейдою записувалися імена людей, яким надійшла кореспонденція. Для «Еллен Міллборо» листів не було. Ну що ж, чому бути, того не минути: залишалася лише вулиця. Дороті навіть на думку не спало вчинити так, як зробили б на її місці інші дівчата — розповісти жалісливу байку і упрохати дозволити їй переночувати ще бодай одну ніч безплатно. Дороті просто вийшла з будинку і пішла геть, їй навіть забракло духу сказати Мері, що вона йде.
У неї не було аніякісінького плану. Якщо не брати до уваги пів години на обід, коли вона витратила три зі своїх останніх чотирьох пенні на хліб з маргарином і чай, Дороті весь день провела у громадській бібліотеці, читаючи щотижневі газети. Вранці вона читала «Нотатки перукаря», а після обіду — «Розведення птахів». Це все, чим їй вдалося розжитися, бо у бібліотеці завжди було так багато гультіпак, що за газети доводилося поборотися. Ці два тижневики вона прочитала від початку до кінця, не пропускаючи навіть оголошень. З головою занурилась у такі деталі, як «Тонкощі використання французьких бритв», «Негігієнічність електричних щіток для волосся» та «Користь зерен ріпака для хвилястих папуг». На більше просто не була здатна. Дороті перебувала у дивному летаргійному стані, коли легше було розмірковувати про французькі бритви, аніж задумуватися над своїм жалюгідним становищем. Страху більше не відчувала. Про майбутнє не думала; та що там, навіть далі вечора не сміла загадувати. Її чекала ніч на вулиці; це все, що вона знала, але й цим не особливо переймалася. А поки що у неї були «Нотатки перукаря» та «Розведення птахів», і вони виявилися на диво цікавими, поглинаючи всю її увагу.
О дев’ятій бібліотекар, обійшовши читальну залу, гачком на довгій палиці загасив усі гасові ліхтарі. Бібліотека зачинилася. Вийшовши з будівлі, Дороті повернула ліворуч і пішла по Ватерлоо-роуд, до річки. На залізному пішохідному мості на мить затрималася. Дув холодний вітер. З річки, немов піщані дюни, піднімалися клуби туману. Вітер підхоплював їх, закручував у вихорі і гнав через місто, кудись на північний схід. Мряка оповила Дороті, проникнувши під тонкий одяг і торкнувшись її нічним холодом. Дороті пішла далі і, скорившись силі притягання, яка зганяє всіх безхатьків до одного місця, вийшла на Трафальгарську площу.
Розділ З
1
[СЦЕНА: Трафальгарська площа. Крізь туман видніються нечіткі силуети десятка людей, що скупчилися навколо однієї з лавок біля північного парапету. Серед них Дороті.]
ЧАРЛІ [співає]: Радуйся Маріє, радуйся Маріє, ра-а-адуйся... [Біг-Бен б’є десяту.]
ХРЮКАЛО [передразнюючи]: Дінг-донг, дінг-донг! Ти закриєш своє баламкало, чи ні? Ще сім годин стовбичити на цій площі, перш ніж можна буде десь примоститися і трохи покімарити! А щоб тобі заціпило!
МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ [сам до себе]: Non sum qualis eram boni sub regno Edwardi[47]! У дні моєї невинності, до того як Диявол, вознісши на височінь, звергнув мене прямісінько на сторінки недільних газет; коли ще я був пастором у Літл-Фоллі біля Дьюзбері...
ГЛУХИЙ [співає]: Кошик мій, кошик мій кошик...
МІСІС ВЕЙН: О, моя люба, варто лиш мені було вас побачити, як я одразу збагнула, що ви леді шляхетного походження та виховання. Ми з вами знаємо, як воно опуститися з вершини на самісіньке дно, еге ж? Для нас це зовсім інакше, не те що для решти.
ЧАРЛІ [співає]: Радуйся Маріє, радуйся Маріє, ра-а-адуйся Маріє, повна благодаті!
МІСІС БЕНДІГО: Чоловік називається! Сам по чотири фути за тиждень у Ковент-Гарден спускає, а дружину виганяє зірки рахувати на цій бісовій площі! Теж мені чоловік!
МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ [сам до себе]: Щасливі то були дні, ой щасливі! Моя повита плющем церква біля підніжжі пагорба... мій пасторський будинок з червоною черепицею, що мирно дрімав поміж тисів, посаджених ще за часів королеви Єлизавети! Моя бібліотека, мій винний погріб, моя кухарка, покоївка і садівник! Мій рахунок у банку, моє ім’я у крокфордському церковному довіднику! Мій чорний костюм ідеального крою, мій комірець задом наперед, моя муарова сутана, яка так вирізнялася на тлі парафіян церкви...
МІСІС ВЕЙН: За одне я дякую Богові, моя люба. Що моя бідолашна матуся не дожила до цього дня. Якби ж то вона бачила, як її старша донька, яку вона плекала, нічого для неї не шкодуючи, і завжди поїла тільки свіжим молоком, щойно від корови...
МІСІС БЕНДІГО: Чоловік, тьху!
РУДИЙ: Ну що, кралю, мо, чаєм побалуємось? Це останній буде на сьодні, о пів на одинадцяту закриють кафе.
ЖИД: Боже святий! Як же холодно, так і на смерть замерзнути недовго! У мене ж під штанами нічого немає. Ой, Бо-о-оже!
ЧАРЛІ [співає]: Радуйся, Маріє, радуйся, Маріє...
ХРЮКАЛО: Чотири пенси! За шість годин усього чотири пенси! А та зараза з дерев’яною ногою плете свої байки перед кожною забігайлівкою між Олдгейтом і Майл-Енд-роуд. Тицяє кожному під носа свою дерев’яну ногу і воєнні медалі, які купив на Ламбет-Кат! Сволота!
ГЛУХИЙ [співає]: Кошик мій, кошик мій кошик...
МІСІС БЕНДІГО: Так я сказала падлюці, що про нього думаю. «І ти себе називаєш чоловіком? — кажу. — Та таке лайно, як ти, тільки в лікарню у пробірці й здавати».
МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ [сам до себе]: Щасливі то були дні, ой щасливі! Смажена яловичина на обід, селяни тобі кланяються, і Боже умиротворення, якого звичайній людині не спізнати! Недільні ранки у дубовому кріслі, пахощі свіжих квітів, шурхіт комжі й солодкаві аромати ладану! Літні вечори, коли призахідне сонце посилає скісні промені у вікна мого кабінету... і я, напившись чаю, сиджу у задумі, окутаний тютюновим димом, і ліниво гортаю томик у шкіряній палітурці: «Поетичні праці Вільяма Шенстоуна, есквайра», «Скарбниця давньої англійської поезії» Персі чи щось Дж. Лемп’єра, професора розпусного богослів’я...
РУДИЙ: Ну ходімо, хоч кип’ятку наллємо! Молоко є, чайна заварка є. Ще б у когось цукор знайшовся.
ДОРОТІ: Холодно, страшенно холодно! Аж до кісток пробирає! Це що, всю ніч доведеться тремтіти?
МІСІС БЕНДІГО: Та замовкни ти! Терпіти не можу плаксивих дівок!
ЧАРЛІ: Еге, цієї ночі буде холоднеча! Ти тільки глянь, річковий туман уже скоро вище стовпа підніметься. До ранку старому Нельсону пальці відморозить.
МІСІС ВЕЙН: Звісно, тоді у нас ще була невеличка крамниця на розі, де ми продавали тютюн і солодощі, ви ж розумієте...
ЖИД: Бо-о-о-ожечки! Дай сюди своє пальто, Рудий. Я ж так геть закоцюбну!
ХРЮКАЛО: Дволикий падлюка! Та я з нього три шкури здеру, аби лиш потрапив мені до рук!
ЧАРЛІ: Така вже солдатська доля, хлопче, така солдатська доля. Сьогодні дубієш від холоду на лондонській площі... а завтра, чого доброго, смакуєш стейк і спиш на пухових перинах. А в четвер чортзна-чого й чекати.
МІСІС БЕНДІГО: Відсунься, Татуню, відсунься! Думаєш, мені треба твоя стара вошива голова на плечі? Я заміжня жінка.
МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ [сам до себе]: У проповідях та церковних співах мені не було рівних. Моє «Вознесіть серця свої» знали у всій єпархії. Не було такого стилю, який би мені не скорився: Висока церква, Низька, Широка чи Безрозмірна. Заливався горловими англокатолицькими трелями, рубав з плеча потужні англіканські марші чи гугнявив низькоцерковне ниття, до якого домішувалося гуїгнгнмське[48] іржання капличних старожилів...
47
Уже я не той, що за царювання Едуарда! (лат.).
48
Гуїгнгнми — раса розумних коней у «Мандрах Гуллівера» Джонатана Свіфта.