Проти червоних окупантів (частина 1)
- Автор: Гальчевський-Войнаровський Яків
- Год: 1941
- Язык: украинский
- Год: Українське видавництво
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Проти червоних окупантів (частина 1)». Краткое содержание книги:
Проте, коли зберуться генерали 6-7-ми українських дивізій, припустимо, в Жмеринці на військову нараду, скликану своїм Начальним Вождем Петлюрою, то перед нарадою генерали почнуть дискусію, чи не варто було б усунути й арештувати Головного Отамана. Це факт історичний! Чи це не є "отаманія"?
Читаєте висновки українського журналіста з минулого: ніхто не винен, лише повстанчі отамани згубили Україну! Чуєте розмову українського партійника, політика: всі, що є поза його партією, чи організацією, все це — "отаманія". Отже вдивляйтесь і вслухайтесь у слова тих, які говорять слова "отаманія", і побачите, що власне в їх душах жевріє ота "отаманія". Будете бачити ту некарність, розхрістаність, трусливість, еґоїзм, безідейність, демагогію й впізнаєте деструктивну "отаманію".
Отамани однак боролися, гинули; нові на їх місце зявлялися. І отамани люди, із всіма добрими й злими людськими прикметами. Були серед них не старшини, а звались старшинами. Хіба це можна їм брати так суворо за ганьбу? Коли він мав відвагу ставати провідником, то царський наказ не є для нього такий-то важний у відношенні до авансу. Кажуть, що отамани були не карні, мало здисципліновані. Були й такі.
От. Карий із своїм відділом поїхав на Київщину, а я самотній із вірним товаришем-конем „Каштаном" пішов слідом за повстанцями, ведучи коня на поводах. Ледь йшов, держучнсь Каштанової гриви, а руками не міг порушувати через біль в плечах. Віддихав злегка і часто, бо втягати повітря в легені не міг. Часто сідав та відпочивав. З Шепелівцямн не міг залишатися з таких причин: раз, що вони могли мене крадьки вбити, щоб я пізніше не мстився за кривду; друге, щоби мої козаки не відійшли від Шепеля, бо коли мене не буде, то не матимуть до кого йти; а третє я відчував страшенно кривду, заподіяну мені і всім повстанцям з Київщини без причини.
На Купорів я не міг дійти: туди треба було мандрувати з 10 км., тому я лишився під селом Слобідкою, недалеко одного хутора, в густім ліску, біля якого була керничка. Коневі приніс із поля два снопи вівса невідомого мені власника і сам ліг біля нього. Чорні думи снувались у голові; врешті заснув удосвіта. Вдень йти, чи їхати з моїми силами важко, тому я на тім самім місці перебув до вечора. Про небезпеку чогось не думав, зрештою в гущавнику мене ніхто не бачив. Брезентовим відром напоїв коня. Шепелівці були від мене 4–5 км. Коли б большевики хотіли мати з ними діло, то знають напевно, де вони, а в цій околиці не будуть повстанців шукати.
Турбувало мене, що мої козаки, які цієї ночі покинули Шепеля, будуть на Кипировім Яру без мене. Однак один день вони дадуть собі раду і догадаються, що я не міг доїхати та затримався десь недлеко. Про місце постою большевики знали, перехід р. Бугу в м. Янові отаманом Карим будуть знати, або вже знають, тому нікого на Кипаровім Ярі не будуть шукати.
Вже вечір. Ще раз напоїв коня, який цілий час спокійно лежав, не іржав. Як ось виліз на коня і помалу поїхав. Від родичів слобідських козаків довідався, де вони стоять. Здибаю старшого брата О. Грабарчука — Давида. Він мене привів на місце, де були всі козаки, 42 разом. Трьох кудись вислав от. Шепель і вони не прибули, коли решта відходила від Шепеля. Відійшли всі разом, зробивши збірку в 500 метрах від табору Шепеля, якому нічого не говорили. Так само люди Шепеля не спостерегли вночі, що мої козаки відходять. Вони лише рано зауважили їхню неприявність, але що вже могли порадити? Панковецькі, особливо Іван, міг собі біситися, що так сталося. Напевно доказував, що коли б були пустили кулю в лоб Орлові — то не дійшло б до такого стану.
Я вияснив всім козакам, що було на Київщині й чому раніш я не міг приїхати, розказав про Всеукраїнський Повстанком, дезерцію Мандзюка, прихід отамана Карого, наш рейд по Київщині та Поділлю і про сподіваний прихід українських військ зза кордону. Обеззброєння нас Шепелем я уважав за злочин, їхню діяльність, чи правильніше, бездіяльність я осуджував. Треба нам розростатись, організуватись і битись з червоними, нападаючи на них. Тому нашим першим завданням є здобувати коней для всіх наших козаків. Онисько сказав, що його козаки в числі 9 душ мають коні і сідла заховані по господарствах. Коні їх працювали підчас жнив, коли вони були у Шепеля. Козаки Сензюка і Лиха були без коцей. Орієнтуюсь, де б здобути коней.
Давид Грабарчук каже, що в Уродівській цукроварні і горальні можна буя взяти до 16 коней і стільки ж і Янові, де стоїть команда залізничої черезвичайки в дворі б. польського дідича Холонєвського і на станції. В іншім місці не можна було зробити нападу на кінну частину, бо кіннота стояла по містах більшими скупченнями полками, бригадами та була далеко від нас. Чатувати на сотню, чи дивізіон десь на шляхах я не міг, бо не мав розвідів, фактично ще не вспів їх перевірити і пусгити в рух.