Проти червоних окупантів (частина 1)
- Автор: Гальчевський-Войнаровський Яків
- Год: 1941
- Язык: украинский
- Год: Українське видавництво
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Проти червоних окупантів (частина 1)». Краткое содержание книги:
Послав я своїх козаків до села Брусленова купити 5 баранів, які згодом селянин пригнав на Слобідку. Негайно різники взялись до роботи і по кількох годинах був добрий обід із нашою горілкою. Один старшина обділив рівномірно всіх козаків „віткою". Моя сторожа не дрімала і пильно дивилася на всі боки; особливо стежі слідкували в напрямку Треповського майдану. Я сподівався, що червоні, розігнавши шепелівців, будуть по їхніх слідах посуватись до Кипорового Яру.
Ми весело розмовляли, були немов одним відділом. Шепелівці в голос говорили, що уявляли собі повстанчу діяльність так, як бачать у нас: є коні, добра зброя, козаки одягнуті, зжиті, певні себе, люблять отамана, є що їсти і випити, а у них… пожалься, Боже!
Шепель звертається до мене і каже, щоб я, маючи коні, поїхав у летичівський повіт, бо в тім районі нікого нема. Виходить щось у роді наказу.
Зазначаю от. Шепелеві, що після випадку, який я мав у його відділі і від нього, не може бути мови про мою співпрацю з ним і під його наказами. Зрештою одного слова „Шепель" мало, щоб наказувати таким, як я. Хто з на, чи ті, які прибувають зза кордону, не мусіли б підлягати тим, які більше зорієнтовані на місці.
Нашу розмову перервало кілька стрілів. Прибігає козак-шепелівець і каже, що він з одним хорунжим був на хуторі по тютюн. Надїхали большевики і забили хорунжого, а козак втік.
Тепер большевики стріляють на мою стежу, що стежить за руха ми червоних і хутко будуть тут.
За хвилину приймаю звіт від козака. Даю своїм кінним наказ сідати на коней і рушати за мною. Звертаюся до Шепеля, щоб його піхота розгорнулась на краю ліса та слідкувала, що буде. Завважаю одну червону сотню під Слобідкою, а друга іде лавою від Миколаївки. Рішаю непомітно садами Слобідки підїхати до самих большевиків і заатакувати їх, коли їхатимуть на ліс, збоку.
Так і сталося: червона сотня з 90 кіннотчиками порівнялася з нами. Може вони й бачили кількох кінних, але не думали, що це повстанці, бо перед тим гонили повстанчу піхоту. Своїм скупченим козакам, яким в голові ще шуміла „вітка", наказую цілою силою коней вдарити на червоних. Кричатимемо „Слава!", коли будемо їх рубати. Нас від червоних ділить один хутір. Вони до берега ліса під'їздять обережно, в лаві. Ліве їхнє крило зараз заатакуємо.
Вилітаємо. Бачимо вже перелякані обличчя червоних. Кричу „Слава!" і рубаю першого, що навинувся під шаблю. Рубають мої козаки. Червона сотня повертає коней і втікає, а ми женемося за ними. Втеча ворожої кінноти найкращий момент до її знищення другою кіннотою.
В погоні здибаємо большевицьку тачанку, яка не стріляє. Я з Ониськом Грабарчуком пустився за нею, та трудню її дігнати. Зарубали ми з 15 большевнків, але зловили всього 4 коней, решта втекла за большевикамн. Від трупів козаки позабирали шаблі і крісн з набоями.
Я дивлюся, чи часами большевицька піхота не візьме нас в „перепльот". Ні, її нема — певно залишилась в Треповськім Майдані. По короткім відпочинку, використовуючи добрий підхід рот. Ідемо назустріч другій большевнцькій сотні. Та вона вже не далася заскочити. Це трудно було зробити вдень, у відкритім полі. З відлеглости 1 км. друга червона сотня завернула перед нами в село Миколаївку. Оннсько Грабарчук зліз з коня і післав їм вслід кілька серій з легкого кулемета.
Вертаємося до шепелівців переможцями. Ми задоволені із себе. Уявляю, що думав Шепель, його штаб і козаки. Мої козаки кажуть до шепелівців: „Оттак у нас воюють!"
Ночувати там, де ми бились з червоними, не можна було, бо завтра тут будуть большевнцькі перевертні. Тому ми, поховавши хорунжого в гаю на Кипоровім Ярі і прочитавши молитву над його могилою, виїхали за село Каміногірку, де в лісі стали на постій.
Іван Паньковецький, злий дух Шепеля, дивиться вовком на мене і моїх козаків, нічого зі мною не говорить. Шепель так само мовчить і бокує від мене. Лише Харитон Паньковецький, не знаю, щиро, чи ні, кілька разів говорив зо мною, нарікав на Шепеля. Казав, що охоче залишився б у мене, але це йому не випадає. Сотник Ковбасюк і ще кілька старшин щиро балакали і нарікали на Івана Паньковецького та Шепеля. Виявилось, що одного старшину, який був у Шепеля, з бувшої юнацької школи і одну чорняву панну, яку я бачив, Шепель „вислав ніби за кордон з устними звітами", а в дійсності наказав двом козакам їх замордувати, бо „забагато знали". Ті козаки мали більше сумління, пустили обоє далі, а до Шепеля принесли куртку замордованого поручника. Обоє невинні, здається, перейшли до Польщі і хіба мали що оповідати емігрантам.
Сотник Ковбасюк і решта старшин з регулярних українських дивізій ніяк не могли допустити, щоби щось подібне було між повстанцями і взагалі існував такий негативний тип, як ославлений Шепель та його штабові „різники". Один з тих „різників" — Іван Паньковецький возиться з бабами. Відчувалося, що Шепель є номінальним отаманом, а всіма справами кермує І. Паньковецький, пан життя і смерти усього відділу. Старшини в числі 47 осіб просять мене, щоб я взяв їх до свого відділу, бо в цій душній і непевній атмосфері вони довше не видержать. Відповідаю, що з великою охотою взяв би їх до себе, але з моментів їм відомих не можу покищо цього зробити. Я взяв своїх 45 козаків, а решти не можу перетягати до свого відділу.