Уран [uk]

Ничипір Сніп з торбинки дістав шматок хліба, посипав сіллю й розділив навпіл:

— Бери їж, поснідаємо з тобою.

Їли запашний чорний хліб...

Могла б у тебе бути й краща кінська доля. Міг би ти носити в січі воїнів і чути гул бою, дзенькіт шабель, бачити спалахи пожеж, а потім викрешувати підковами іскри з бруку на парадах... Не журись. Так уже сталося, що інші були в боях, тягнули нескінченні грабарки на Дніпрельстанах та Магнітках, підвозили боєприпаси й забирали поранених... Ти ж — звичайний колгоспний кінь. Ти — прекрасний кінь, і твоє життя прекрасне, бо й ти служив людям. Не плач, коню.

Стишився гуркіт моторів. Ничипір оглянувся: стояв агрегат Максима Мазура. Потім він побачив Гайворонового газика біля трактора Юхима. І той зупинився. Що там у них? Механік же сам перевіряв агрегати. Може, насіння не вистачило? Саме ж сіяти, а вони стоять. Ну, я ж вам! Гайворон поїхав тепер навпрошки до машини Григорія Шпака. Теж зупинив.

Ничипір відв'язав коня і сів у лінійку. Ну, звичайно, з гори Архімандрит біг, як молодий.

Юхим і два сівачі сиділи на рові, курили.

— Чого це ви перекури влаштовуєте? — зупинився Ничипір.

— Ет,— сплюнув рябий Лаврін Питель.— Кінчилося наше сіяння, Ничипоре.

— Запоров машину? У такий час! — накинувся Сніп на сина.

— Тату, чого ви? — Юхим дуже не любив, коли батько лаявся.— Гайворон приїхав і сказав, що не будемо вже засівати видубецькі поля.

— Як не будемо? А хліб де наш родив, хіба не тут? Хе,— посміхнувся Ничипір.— Спритний який!

— Мать, будуть шахти копати,— міркував Питель.— Усе перевернуть догори дном...

— Полєзні скопаємі,— підкинув і своє Петро Сідлак, або по-вуличному Перепічка.— Свердлили цю землю, свердлили й знайшли. Полєзні скопаємі... Секретні...

— Що ти там верзеш? Скопаємі... Нафту знайшли,— підправив Перепічку Лаврін.

— Він мені каже,— засміявся Петро.— У мене на квартирі стояв їхній майстер... Чоловік брехати не буде... Каже: таке знайшли, що тепер Сосонку називають «об'єктом»... А якщо «об'єкт», то, значить, скопаємі секретні. А він мені каже...

— Вйо! — вискочив на лінійку Ничипір.

Видно, Гайворон помітив Ничипора, бо розвернув машину й поїхав навперейми.

— Що ж це робиться, Платоне? — запитав Сніп.— Ти заборонив сіяти пшеницю на Видубецьких горах?

— Я.

— Навіщо?

— Щоб зерно не переводити, Ничипоре Івановичу... Днями тут почнеться будівництво, велике... Є рішення...

— Чиє рішення? Де ж це видано, щоб забороняти сіяти? — Ничипір Сніп так дивився на Гайворона, ніби це він усе вирішив сам.— А чому ж нас не спитали, мене? Мало хто задумає тут будувати... А хліб? Ні, ні. Ти собі знай своє, Платоне, а ми своє. Ми будемо сіяти.

— Ничипоре Івановичу, ми скличемо збори, про все поговоримо... приїдуть учені, розкажуть нам, що ховають у собі наші гори. Так треба для всіх, розумієте? — намагався переконати Снопа.