Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди
- Автор: Лозинський Владислав
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Т. И. Франко
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди». Краткое содержание книги:
Автор переносить читача у XVII століття.
Запорозький козак Семен Галушка, рятуючись від ворогів, довіряє польському хлопцеві Ганусеві Бистрому коштовну річ, яку за всяку ціну треба було зберегти. З цього й починаються незвичайні пригоди чесного і мужнього хлопця, про які цікаво й дотепно розповідає письменник. Тісно переплітається доля скривдженого панами та підпанками поляка Гануся Бистрого й українського козака Семена, щира дружба й любов об’єднує цих людей, немовби символізуючи собою вічну дружбу між двома братніми народами.
Всупереч поглядам, що існували в той час, автор змальовує простих українських козаків як людей чесних, безстрашних, справедливих і культурних, що мають багато спільного з трудовим польським народом. і ще один момент треба відзначити в повісті В. Лозинського: якщо в багатьох творах, його попередників і сучасників затушовувалась класова боротьба, то в книжці «Око пророка», навпаки, вона підкреслюється і є рушійною силою всієї дії.
Книгу «Око пророка» високо цінував свого часу наш великий каменяр іван Франко. Немає сумніву, що цю повість з інтересом зустріне наш український радянський читач.
Насамперед я звернув увагу на кинджал, який міг стати мені у великій пригоді. Взяв я його в руки і витягнув із шкіряних піхов. Він трохи заржавів, але ще був гострий і як зброя міг добре служити. Потім я згорнув папери, щоб укинути їх разом з пляшечками назад до ящика, коли на одному з них раптом побачив напис великими буквами: «АНДРЕАС КУРЦІУС — ДОКТОР МЕДИЦИНИ».
Тепер я просто накинувся на ті папери, в думці дякуючи Урбанкові за те, що навчив мене читати, бо я перед тим ледве розбирав друковане, а писаного ні в зуб, особливо коли почерк був дрібний і хоч трохи розмашистий та покручений. Паперів було кілька, писані по-латині і по-польськи, і хоч я всього не тільки зрозуміти, але навіть прочитати не міг, все-таки мені було ясно, що папери стосуються того венеціанського лікаря Курція, який, прибувши до Львова, зупинився у Фока і якоїсь загадково зник, без сліду і вісті. Були там письмові зобов’язання і записи з печатками та підписами пана Станіслава Любомирського, старости Санча, якогось августинського купця Натана, краківського купця Валеріана Монтелупі, що мав торговельні справи з моїм паном, та інших. і все те — на самі тисячі, бо я не бачив жодної цифри, яка не мала б чотирьох знаків.
Я аж похолов від страху. Здалось мені, що з тих паперів тече, кров, і якщо почну добре заглядати по кутках, то поміж поламаних меблів і мотлоху знайду труп. У вухах дзвеніли слова Вороби, сказані в індермаху: «Фок, Фок, Фок!» Папери будили в мені тверду впевненість, що Фок замордував лікаря Курній і мене так само замордує. Тепер у мене тільки два виходи: втекти або умерти. Третього виходу нема. Я був наче засуджений на смерть, що прислухається, коли кат постукає в двері. Приготувавшись до всього, я вирішив, що коли мені не вдасться втекти, то ждатиму Фока з кинджалом у руці, кинуся на нього перший і битимуся з ним не на життя, а на смерть, а коли вже доведеться загинути, то і він загине зі мною разом.
Я зібрав усі папери лікаря Курнія в один згорток і добре заховав у кишені. Тепер я знав, що як вийду звідси живий, то це буде страшна зброя проти Фока, далеко страшніша, ніж кинджал, який я мав напоготові, а сам Фок буде в моїх руках надійніше, ніж зараз я з його.
Але як утекти? Єдина дорога була через віконце. Проте, щоб вислизнути у вікно, треба було дістатися до нього, пролізти через нього, лежачи на череві, ногами до подвір’я, головою до комірчини, бо воно було надто тісне, щоб можна було зробити це інакше. А щоб отак вилізти у вікно, треба було влаштувати собі високе риштування, яке сягало б віконної ніші. Це була найголовніша робота, і я одразу ж приступив до неї.
Найперше треба було присунути оту велику і високу скриню до самої стіни під вікно, а це було нелегко, бо скриня була надто важка, а цегляна підлога дуже нерівна, отже сунути по ній скриню було неймовірно важко. Не втрачаючи пасу, я взявся до роботи. Підважу скриню з усієї сили, аж ребра тріщать, а зсуну її тільки на якийсь дюйм. Піт ллється з чола, руки вже опускаються від напруги, нестерпно болить спина, а проклята скриня ледве на півліктя посунулась, як слимак по піску. Але через те що йшлося про життя або смерть, я, відчуваючи, що знемагаю, напружував останні сили і не відступався, продовжуючи сунути скриню, хоч і з перервами через кожну хвилину. Скриня, звичайно, була страшенно важка, проте, мабуть, не зовсім повна, бо як тільки жвавіше посуну її по цеглі, то відразу загуде й задзвенить, наче в ній самі ланцюги брязкотять.
Багато часу витратив я на посування скрині. Було вже далеко за полудень, коли я нарешті приволік її під саме вікно. Тепер я взяв стіл на двох ніжках, але що робити, коли він не стоятиме на скрині? Шукаю, ним би його підперти, щоб стояв; нема ніде ні куска дерева, ні палиці. Що робити? Раптом на очі потрапляють старі, запорошені книги на підлозі. Складаю їх під стіл замість ніжок, яких бракує, і бачу з великою радістю, що тепер стіл стоїть міцно, а від нього до вікна залишається вже небагато.
Тепер треба подивитись, що діється за вікном. Вилажу на своє риштування обережно, щоб не посунулись книжки і щоб усе не завалилося піді мною. Бачу, віконце має дві половинки, а шибочки оправлені свинцем. Відчиняю вікно. Одна половинка на завісах, а друга закріплена в мурі. Треба силою видовбувати її. Пробую руками — не піддається. Тоді злажу на підлогу, трохи не зваливши всього риштування. На щастя, воно якось ще вдержалося. Беру кинджал лікаря і, видершись знову нагору, починаю довбати ним віконні рами. На щастя, хоч вони були дубові, все-таки від часу і негоди дуже спорохнявіли, інакше хто знає, чи встиг би я вчасно закінчити роботу, бо кинджал був для цієї справи дуже непридатний: довбаєш довбаєш, а наслідку ніякого.