Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди
- Автор: Лозинський Владислав
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Т. И. Франко
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди». Краткое содержание книги:
Автор переносить читача у XVII століття.
Запорозький козак Семен Галушка, рятуючись від ворогів, довіряє польському хлопцеві Ганусеві Бистрому коштовну річ, яку за всяку ціну треба було зберегти. З цього й починаються незвичайні пригоди чесного і мужнього хлопця, про які цікаво й дотепно розповідає письменник. Тісно переплітається доля скривдженого панами та підпанками поляка Гануся Бистрого й українського козака Семена, щира дружба й любов об’єднує цих людей, немовби символізуючи собою вічну дружбу між двома братніми народами.
Всупереч поглядам, що існували в той час, автор змальовує простих українських козаків як людей чесних, безстрашних, справедливих і культурних, що мають багато спільного з трудовим польським народом. і ще один момент треба відзначити в повісті В. Лозинського: якщо в багатьох творах, його попередників і сучасників затушовувалась класова боротьба, то в книжці «Око пророка», навпаки, вона підкреслюється і є рушійною силою всієї дії.
Книгу «Око пророка» високо цінував свого часу наш великий каменяр іван Франко. Немає сумніву, що цю повість з інтересом зустріне наш український радянський читач.
— Фок!
Подивився я на нього, і хочеться мені засміятись, та й він скривив губи, ніби проковтнув щось дуже кисле чи гірке, а де він так усміхався.
— Фок! Фок утік! — каже він.
А далі почав розповідати мені, проте, за своїм звичаєм, такими уривчастими словами, що треба було їх по одному ловити і збирати, як розсипані коралі, а потім нанизувати одне за одним, поки все те складеться в зрозумілу розповідь. Отож розповів він, що Фок утік із Львова, певно через те, що я забрав у нього папери, з яких видно, що це він таємно вбив лікаря Курція. Зразу ж на другий день після того, як я втік, до нього зайшов пан війт з присяжними і стражниками, щоб обшукати весь дім. Познаходили там якісь речі венеціанського лікаря, але самого Фока не спіймали, бо він, пронюхавши, що його чекає, зник безслідно. Завтра теж будуть шукати і ритись у підвалах, чи не знайдуть де і сам труп. Коли Вороба закінчив розповідати, вірніше, коли я слово за словом витяг з нього майже все, він, збираючись виходити, кинув:
— Опівночі прийду. Підемо до пана Арменака.
— Воробо, — кажу йому, — у мене до вас велике прохання. Перед від’їздом мені конче треба побачити ще Григора Невчасного. Я хочу переказати матері, що зі мною трапилась і що їду я в далекий світ, а зробити це можу лише через пана Невчасного, який має шурина в Самборі.
Вороба спочатку не хотів, але я так просив його, що він, зрештою, погодився. Відчинив мені тильну браму будинку, проте самого не пустив, а йшов слідом за мною. Клопотівський будинок, в якому мешкав Невчасний і який був його власністю, знаходився, як про це я вже раніше згадував, одразу біля міського муру, недалеко від ринку. Ми пробиралися в темряві, ніхто не міг нас упізнати, та й мало хто попадався нам назустріч. Вороба залишився чекати на мене коло будинку, а я ввійшов усередину, бо було ще відчинено. Челядників уже не було в майстерні, сидів там тільки пан Григор і вечеряв з Мар’янкою. Побачивши мене, обоє живо підвелися з-за столу і так на мене дивились, немов я з того світу повернувся. Привітався я чемно і кажу:
— Пане Григор, я прийшов попрощатися з вами і з панною Мар’янкою і щиро подякувати за те, що ви були такі ласкаві до мене. і ще прошу вас, пане Григор, і вас, панно Мар’янко, не вірити, коли про мене тут погано говоритимуть, бо я нічого поганого не зробив, совість моя чиста.
Пан Григор дзвонив ложкою по мисці, опустивши очі, певно не знав, що мені сказати на це. Мар’янка теж нічого не говорила, але дивилася мені прямо в очі жваво й проникливо, мовби хотіла вичитати з них, чи правду я кажу.
— А куди бог провадить?
— У Туреччину їду вдосвіта з караваном.
Почали вони тоді розпитувати мене, а я, що міг, розповідав. Серце ж моє боліло, що не можу сказати про все цим добрим людям і мушу перед ними критися з власною правдою, так наче справа ця була не моя і не законна, а крадена. Мар’янка обіцяла мені переказати через свого дядька, пана Зибулта, моїй матері у Стрілкавичі, що зі мною скоїлось, що я поздоровляю її і прошу, щоб надто не журилася за мною, — бог допоможе мені повернутися з тієї дороги, а може, й не самому. Я хотів уже йти, коли Мар’янка звеліла мені почекати хвилинку, сама ж вибігла до другої кімнати. Пан Григор підійшов до мене, взяв за, руки, настовбурчив вуса, наморщив лоба, заговорив, як завжди:
— Їдеш між турків, нічого не бійся, хррр! Я під Хотином бачив сто тисяч турків, хррр! Тисяча гармат там була, і я анітрошки не боявся…
Він, певно, й далі балакав би так по-лицарсьїки, бо це вже була його хвороблива вдача, але повернулась Мар’янка, і він одразу ж замовк. Мар’янка винесла щось із другої кімнати і, подаючи мені, каже:
— Нехай Ганусько завжди носить це на грудях, а пресвята діва нехай береже його і разом з батьком нехай приведе здоровим додому!
Це був латунний медальйончик на шовковому шнурочку з образком діви Марі. Я взяв його, вдячний до глибини серця, хоч від хвилювання й радості не міг промовити жодного словечка подяки. Цей медальйончик я носив завжди, ніколи з ним не розлучався, з ним умру, і з ним поховаєте мене!.. З тяжким серцем повернувся я до будинку Швидка, до свого сховку. Коли Вороба вже хотів іти і знову, аж до півночі, замкнути мене на ключ, мені раптом спало на думку звіритись йому.
— Воробо! — покликав я його.
Гамал, забурчавши посвоєму, зупинився біля виходу.
— Воробо! Жив був один козак…