Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди
- Автор: Лозинський Владислав
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Т. И. Франко
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди». Краткое содержание книги:
Автор переносить читача у XVII століття.
Запорозький козак Семен Галушка, рятуючись від ворогів, довіряє польському хлопцеві Ганусеві Бистрому коштовну річ, яку за всяку ціну треба було зберегти. З цього й починаються незвичайні пригоди чесного і мужнього хлопця, про які цікаво й дотепно розповідає письменник. Тісно переплітається доля скривдженого панами та підпанками поляка Гануся Бистрого й українського козака Семена, щира дружба й любов об’єднує цих людей, немовби символізуючи собою вічну дружбу між двома братніми народами.
Всупереч поглядам, що існували в той час, автор змальовує простих українських козаків як людей чесних, безстрашних, справедливих і культурних, що мають багато спільного з трудовим польським народом. і ще один момент треба відзначити в повісті В. Лозинського: якщо в багатьох творах, його попередників і сучасників затушовувалась класова боротьба, то в книжці «Око пророка», навпаки, вона підкреслюється і є рушійною силою всієї дії.
Книгу «Око пророка» високо цінував свого часу наш великий каменяр іван Франко. Немає сумніву, що цю повість з інтересом зустріне наш український радянський читач.
Подумавши так над усім цим, я почав роздивлятися довкола себе, де я є і чи не знайду якого порятунку. Як я вже сказав, був я на якихось крутих і вузьких східцях. Спочатку мені здавалося, що я в цілковитій темряві; а коли очі звикли, я зміг роздивитися, що це мала кімнатка. Вгорі крізь щілинки пробивалося знадвору світло, так, немовби там було віконце, затулене залізною чи дерев’яною віконницею. Я обережно спускаюся вниз по східцях, а їх було небагато, і опиняюсь на підлозі, вимощеній цеглою. Очі мої чимраз більше звикають до темряви, я вже бачу, що кімнатка не зовсім порожня, що в ній є якісь меблі і мотлох, очевидно, сюди позносили непотрібні речі. Підходжу до того місця, звідки пробивається світло; тут справді є вікно, тільки зачинене. Воно знаходиться високо, і рукою його не дістати.
Починаю тоді навпомацки шукати що-небудь таке, на чому можна було б стати, щоб дотягтися руками до вікна, відірвати віконницю і таким чином мати світло, бо я знав, що без світла не вирвуся з цієї тюрми. Лягаю на підлогу і, повзаючи по ній, мацаю скрізь руками, але нічого такого не трапляється мені, хіба що інколи щура якогось сполошу; натикаюсь тільки то на порожню пляшку, то на посуд або знаходжу щось інше, для мене зовсім не придатне. Зрештою, натрапляю на якийсь дерев’яний ящик, плоский і неширокий, здається, порожній, бо він був легкий, але замкнений. Беру його, ставлю під вікном, стаю на нього і, піднявшись навшпиньки, ледве дістаю рукою до віконця. Хапаю за те, що мені здалося віконницею, і добре шарпаю, щоб відчинити її, якщо вона защеплена, або зірвати з завіс.
Раптом чую під собою тріск і падаю на землю. і одразу в комірці стало видно.
Встаю, дивлюся: що ж сталося? Виявляється, кругле віконце, замість віконниці, було заставлене дощечкою, мабуть дном якоїсь куфи; коли я вхопився за те денце і з силою шарпнув його, воно зразу одстало від вікна, і я впав іна підлогу. Я дуже зрадів, що впустив денне світло до своєї в’язниці. і хоч його було небагато, бо віконце мале, а шибки вкриті відвічним пилом і павутинням, що ледве пропускало світло, все-таки тепер уже я міг легко роздивитися, де я ї що мене оточує.
Я знаходився в маленькій комірчині під склепінням. Такі комірки бувають у львівських камяницях, і використовують їх як приміщення для бані або магазину чи складу, особливо ті, що беруть речі в заставу. Здається, комірка ця належала отій страшній бабі в жовтій хустці, а не Фокові, бо тут було жіночих речей більше, ніж чоловічих: попід стінами стояв глиняний і дерев’яний посуд, діжки з під масла, банки, в які наливають медок, кілька сувоїв домашнього полотна, такого, як виробляють сільські ткачі, на підлозі валялося багато різних книг, яких, певно, ніхто не торкався, бо вони були вкриті товстим шаром, пилюки; у кутку стояв поламаний столик на двох ніжках, а коло однієї стіни притулилася велика, добре кована скриня, така важка, що її трудно було зрушити з місця; оце вже, мабуть, Фокова скриня. Сів я собі на ту скриню і думаю: «Що ж далі робити?» Всі мої думки, мов рій бджіл коло вулика, кружляють навколо одного питання: як звідси втекти?
У мене попереду багато часу, якщо все йтиме так, як вирішено було в світлиці. До полудня залишається ще години дві три. Якщо Фок зараз поїхав з Мордахом до Жовкви, він не прибуде туди раніше, ніж далеко після полудня. Там, певно, теж будуть сваритись і торгуватися між собою, а поки укладуть поруку, мине ще години дві, і хоч би Фок навіть дуже поспішав, усе одно повернеться додому тільки ввечері. Коли мені вдасться втекти, то лише крізь оце віконце; іншого шляху нема. Віконечко кругле й тісне, і хоч я, правда, не товстий, а скоріше худий, проте на око трудно вгадати, чи пролізу. А якщо й пролізу, то як спущуся вниз? А якщо й спущуся, то невідомо де там унизу опинюсь, бо зовсім не знаю, куди виходить віконце.
Так роздумуючи, дивлюсь я в кругле віконце, мов на свій рятунок, наче їв око доброго приятеля, що поглядає співчутливо на мене, нещасного, і таємниче моргає: мовляв, рятуйсь якнайшвидше. В моїй скруті це віконце здалося мені сонечком з тих віршиків, які напам’ять знав Урбанко: красним оком, оком дня ясного. Придивляючись до віконця і міряючи на око його ширину та відстань од підлоти, враз помічаю, що дерев’яний ящик, на який я став, щоб дістати до вікна, і. з якого звалився на підлогу, поламався підімною; саме від цього пролунав тріск, який я чув, надаючи. Ящик я поставив тоді не дном, а боком, бо він надто плоский, а коли він поламався підімною, замочок розпався, вічко потріскалось, і зсередини висипалося все, що там було. А було там небагато: кілька дуже маленьких пляшечок, що їх використовують лікарі для гострих і дорогих ліків, довгий стилет, чи, краще сказати, італійський кинджал, а також трохи паперів.