Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди
- Автор: Лозинський Владислав
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Т. И. Франко
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди». Краткое содержание книги:
Автор переносить читача у XVII століття.
Запорозький козак Семен Галушка, рятуючись від ворогів, довіряє польському хлопцеві Ганусеві Бистрому коштовну річ, яку за всяку ціну треба було зберегти. З цього й починаються незвичайні пригоди чесного і мужнього хлопця, про які цікаво й дотепно розповідає письменник. Тісно переплітається доля скривдженого панами та підпанками поляка Гануся Бистрого й українського козака Семена, щира дружба й любов об’єднує цих людей, немовби символізуючи собою вічну дружбу між двома братніми народами.
Всупереч поглядам, що існували в той час, автор змальовує простих українських козаків як людей чесних, безстрашних, справедливих і культурних, що мають багато спільного з трудовим польським народом. і ще один момент треба відзначити в повісті В. Лозинського: якщо в багатьох творах, його попередників і сучасників затушовувалась класова боротьба, то в книжці «Око пророка», навпаки, вона підкреслюється і є рушійною силою всієї дії.
Книгу «Око пророка» високо цінував свого часу наш великий каменяр іван Франко. Немає сумніву, що цю повість з інтересом зустріне наш український радянський читач.
Коли ми вже були самі в кімнаті, Фок відпустив, нарешті, моє плече, замкнув двері на ключ і, сідаючи на ослоні, мовчки дивився на мене, як кіт на спійману мишу. Я тим часом уже дещо отямився та й почав думати, що робити, як викрутитися з цієї халепи. Був я вже хлопець величенький, на свої шістнадцять років досить сильний, міг би вже не одному чоловікові вчинити опір; отож поглянув я на Фока уважно, мовби хотів очима зміряти його і зважити, чи подолаю цього злого чоловіка, чи ні і чи видеруся своєю силою з його рук. Але Фок, мабуть, одразу вгадав, про що я думаю, бо, пронизливо подивившись на мене, вийняв з піхов мечик, помацав пальцем вістря і знову заховав, а потім так глянув на мене, наче хотів сказати самими очима: нічого в тебе, брате, не вийде.
— Тепер можемо й побалакати між собою, — заговорив, нарешті, Фок, а розмовляв він по-польські досить добре, бо вже минуло кілька років, як він примандрував до Львова.
— У мене до вас, пане Фок, немає ніякої справи, — кажу, — нам ні про що балакати.
— Зате в мене є до тебе справа, — відрізав Фок. — Маю передати тобі привіт від пана Кайдаша, він живий здоровий, ти не зовсім добре влучив у нього заступом, треба було краще цілитись.
— Я сам бачив сьогодні Кайдаша і радий, що він живий здоровий, бо не хотів його вбивати.
— Тоді ти і турка Мордаха повинен був бачити, а може, вже знаєш, чого він сюди приїхав?
— Не знаю і не турбуюсь про це, — відповідаю сміливіше, відчуваючи, що помірність з цією людиною ні до чого.
— Тому й не турбуєшся, що нічого не знаєш, коли ж довідаєшся, — буде інакше. Мордах приїхав до Львова, щоб зловити того, про кого ти дуже дбаєш, тобто тебе, і віддати в тюрму.
— А за що?
— За те, що ти розбійник і злодій.
— Це неправда!
— Я теж думаю, що неправда, але воїни так говорить. Проте я не хотів би бути в твоїй шкурі, і мені дуже жаль тебе.
— Коли вам, пане Фок, жаль мене, — кажу на це, — чому ж тоді насильно держите під замком і з мечем стоїте наді мною, як над злочинцем?
— Бо хочу врятувати тебе, Ганусю!
— Рятуватиме мене пан бог, а ви пустіть!
— Дякуй уже тепер панові богу, що тут сидиш. Якби ти знав, що тебе чекає, то благав би мене навколішках, щоб я не пускав тебе звідси, і сам не пішов би.
Подивився я на нього з недовір’ям, сердито. Ця погань кривдить мене, ще й глумиться наді мною. Але німець одразу зрозумів мої думки і каже:
— Саме тепер, коли ти у мене, стражники ратуші, яких послав пан війт, шукають тебе у пана Шпитка. Якби я не зустрів тебе і не заховав у себе, тебе узяли б до ратуші, і ти, небоже, вже сидів би тепер у Доротці.
— А за що ж мене мали б брати в Доротку? — питаю, вдаючи з себе сміливого, хоч у душа я був не дуже хоробрий, бо Доротка — де тюремна камера, куди садовили найгірших злочинців у Львові.
— Годі брехати, не обдуриш мене; я знаю багато, а ти — іде більше.
— Що ж ви знаєте за мене?
— Хто дружив з козаком Семеном Галушкою? Хто з ним напав у дорозі на турецького купця Мордаха? Хто пограбував його? Хто закопав і викопав?
— То справа козака, а не моя; я ні на кого не нападав і нікого не грабував. Шукайте собі Семена, якщо він вам потрібний.
— А що ти в лісі викопав? — запитав раптом Фок і, поклавши долоні імені на плечі, так проникливо втупився в мене очима, ніби хотів просвердлити мою душу до дна.
Я витримав його погляд, навіть не моргнувши, і кажу:
— Нічого не викопав.
— А я бачив, — дуже нетерпляче гаркнув Фок, — на власні очі бачив, бо я ж тебе застукав на гарячому в лісі. Що за річ була в шкіряному мішечку?
Я наче остовпів, почувши це, бо досі був певний, що ні він, ні підстароста, ані Кайдаш не бачили, як я ховав той мішечок за пазуху.
— Що там було? — кричав грізно Фок, певний, що я признаюсь.
— Не знаю, нічого не знаю.
— Куди ти подів ту річ?
— Нічого не знаю, — знову кажу, поклавши собі на думку говорити тільки це, хоч би мене сто разів питали.
— Нічого не знаєш? і про те не знаєш, як допитують у ратуші? Не розповідали тобі? Там кожний злочинець спочатку говорить так само, як і ти: нічого не знаю. Тоді його по-доброму просять: говори, тобі ж краще буде! А коли не скаже, як оце й ти не хочеш мені сказати, тоді віддають його катові, а кат бере його на шрубу. Знаєш, що таке шруба? Як покрутить кат раз, другий… третій… то витягне тебе, мов струну на скрипці, повикручує тобі суглоби і частини тіла, повивертає лопатки, всі кості почнуть тріщати, ребра будуть розходитись. і хоч би який ти був твердий, однак співатимеш, небоже.