Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)

— Ох, діти-діти! Навіщо ви йдете за мною?

— Якось не спалося, — хотіла була виправдовуватись Люсі, та одразу ж збагнула, що слова тут зайві — нащо слова, коли Асланові відомі думки.

— Будь ласка, можна ми підемо з тобою, куди ти — туди й ми? — спитала Сьюзан.

Аслан замислися, а потім зважився:

— Я був би тільки радий, якби зі мною поруч були сьогодні друзі. Гаразд, ви можете піти, та обіцяйте, що без суперечок зупинитесь, як тільки я скажу, а далі — ані кроку.

— Дякуємо! Ми зробимо, як скажеш ти, — в один голос пообіцяли дівчатка.

І вони пішли разом: Лев посередині, а сестри, вже не ховаючись, — з боків. Вони пішли, та до чого ж повільно! Лев ледве пересував ноги, і його велична грива мало не торкалась землі. І раптом він спіткнувся, як то буває з тими, кого здолала хвороба, і дівчатам почувся тихий стогін.

— Аслане, любий Аслане! — не витримала Люсі. — Скажи нам, що трапилось? Коли розповіси, може, полегшає.

— Ти часом не захворів? — спитала Сьюзан.

— Ні, — віддказав Аслан. — Мені самотньо, і то журба мене з ніг валить. Покладіть свої долоні мені на гриву. Я відчуватиму ваш дотик і знатиму, що ви зі мною.

Так дівчата і зробили. Без дозволу вони б нізащо не наважилися на таке, хоча й мріяли про це відтоді, як вперше зустрілися з ним. Вони занурили свої змерзлі долоні в теплу гриву та погладили лева. І так вони подолали майже весь зворотний шлях до Кам’яного Столу. З цього боку дерева підступали найближче до верхівки пагорба, та коли вони опинилися біля останнього великого дерева, навколо якого стіною розрісся терен, Аслан зупинився.

— Ох, діти-діти… Ось і настав час прощання. А далі — що б не трапилось — зачаїться, і ані писку, ані шурхоту. Тож бувайте!

Дівчатка гірко розридалися, хоча й самі не знали чому. Вони пригорнулися до Лева, не бажаючи відпускати його: цілували його ніс, і гриву, і великі сумні очі. А потім він повернувся та пішов на гору, а вони сховалися в заростях терену і лише дивилися йому вслід. І ось що постало перед їх очима.

На пагорбі біля Скрижального Столу зібралася чималенька юрба. І хоча місячного сяйва було більш ніж достатньо, багато хто тримав ще й смолоскипи, що відкидали зловісні багряні відблиски та смерділи важким чорним чадом. Подібної юрби в одному місці дівчата ще не стрічали. А були тут: огри зі страхітливими іклами, перевертні у вовчій шкірі, бикоголові здоровані, духи недобрих дерев, отруйних дурманів та інші неймовірно потворні страховиська, яких я навіть описувати не беруся, інакше дорослі взагалі заборонять вам, мої маленькі читачі, брати до рук цю книжку. Отож були тут усі. Деяких навіть уявити важко: відьми та вампіри, упирі та вурдалаки, нічні жахіття та лихоманки, не кажучи вже про злиднів, почвар та іншу нечисть — словом, усі, хто відгукнувся на заклик Чаклунки і кого вовк зібрав під її знамена. Посередині, біля самого Столу, блідою поганкою височіла сама Чаклунка. Коли ота юрба побачила, що до них наближається Лев, з усіх боків здійнялося виття та лай, ґвалт та гомін, верещання та лемент. Навіть Чаклунка — і та! — з переляку завмерла на місці, та, швидко опанувавши себе, зайшлася показним реготом.