Невідоме Розстріляне Відродження

Одружіння

– І от, я став офірою свого власного мозку. Гадаю, що ти не віриш і не долюблюєш привидів і подібних чудовиськ? А радіо, а мозкові позарозумові станції? – запитав Наливайко, твердо рубаючи слова, через столик, позираючи на мене крізь хмари тютюнового диму. Видно, боляче було йому розговоритись, але пара пива, яка стояла перед нами, розв’язала язик.

Він налив кухоль, перехилив без передишки й, глибоко затягнувшись димом, – почав.

– І от, видерши з боєм у Комгоспі ордера на кімнату в будинку число 15 на Кузнечній, насвистуючи марша, я пішов у свій давно бажаний куток.

Кузнечна – копія провінційних вуличок, уся в каштанах, ч. 15 – на розі, де зупиняються завжди неспокійні трамваї. Краще й мислити не можна! – подумав я.

Ось тепер і почалася ця історія. Оця кімната з двома великими, готичного стилю, вікнами, м’якою меблею й пічкою в кахлях – зробила з мого життя якусь чудернацьку, трагікомічну поему. Орендар (колись власник) будинку, з якоюсь садистичною посмішкою одімкнув двері, чомусь боязко переступив поріг і фатально промовив:

– Гадаю, що ви тут виживете… а ось і ці крапки… кров… тут розстріляно дівчину у 1920 році… – і щез з кімнати.

Кинувши кілька рубаних, неясних слів, орендар щез, як сатана, коли заспіває півень.

«Машинку строїть, гад!» – подумав я і задоволено обвів очима стіни. Все говорило за нормальні умовини, де доведеться мені працювати. А на все інше, на орендаря поклав я…

Так пересипаючись думками, замкнув двері, роздягся й спокійно ліг на канапу.

Вечірнє сонце червоно й густо розлилося по підлозі. Лежав, згадував учорашню зустріч; ясно пригадував Ліду… «Яка жвава, енергійна комсомолка!»

Потім запалив цигарку, кілечками пускаючи до стелі дим. Спогади лилися цілим морем і… і щоб ти думав? – шматочками, контрабандно вривалися слова орендаря: «А ось і крапки… кров…» З презирством одкидав цю думку, як шкідливу для молодої людини, й ще дужче, діловито затягався димом.

От саме в цю хвилину… зараз…

Власне, я ніколи не вірив Едгару По, не романтик я з колиски, але того, що скоїлося за цей тиждень, ніяк не можу охопити ні за допомогою науки, ані логічно розв’язати.

Саме, коли кинув бичка, ясно пригадуючи, що роблю, схопився з ліжка й сторожко, як Пінкертон, підійшов до того місця, де орендар ткнув пучкою, схилився на коліна, приглядаючись до стіни. Так. Я побачив кілька рудуватих крапок.

«А людська це кров, чи хтось роздавив настирливу блощицю?» Погодившись на останньому, я запалив електрику, сонце вже зайшло, і сів за стіл, перегортаючи «Бухарина».

Години капали дуже швидко. Пам’ятаю, як за стіною пробило 12. Втома борола тіло. Тоді погасив світло, вкрився ковдрою, стуливши очи.

Стояла страшна тиша. Хтось пройшов коритарем, а на розі прошкварчав останній трамвай.

Я засинав, у думці підозріло поглядаючи на стіну з роздавленою блощицею. На столі шелестів годинник…

Раптом схопився з виряченими очима. Я почув ясно, як щось у куточку, де стояла шафа, тихо зі стогоном плакало. Моя рука полізла під подушку за револьвером, а вуха тонко сприймали тихе ридання.

Замок клацнув. Палець міцно ліг на цинґеля. Я чекав дальшого розв’язку.

Але нічого не було. Було так само темно й тихо.

Уже спокійно ліг, подумавши: «просто, міцних викурив цигарок…»

Аж ось легеньким холодком повіяло од дверей, щось тихо підійшло до канапи, і я з внутрішнім болем почув, як щось упало мені на груди.

Рука впустила револьвера. З криком запалив електрику і, ввесь спітнілий, побачив коло себе велику, пом’яту троянду.

Двері були так само замкнені, й ніщо не нагадувало, що тут була чужа людина. Обережно оглянув канапу, крісла, й трохи заспокоївшись, сів за стіл. Думати про сон було б просто таки божевіллям.

Якось пересидів до ранку, підозріло поглядаючи на двері.

З сонцем до мене прийшли хлопці – поздоровити з новою кімнатою. Я сумно розповів про минулу ніч і показав троянду.