Відкрите суспільство та його вороги
- Автор: Поппер Карл Раймунд
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Переводчик: Олександр Буценко
- Жанр: Общественные науки, социология
Электронная книга - «Відкрите суспільство та його вороги». Краткое содержание книги:
Володимир ШКОДА, професор, доктор філософських наук, Харків
(2) У зв'язку з гегельянським характером марксизму, згаданим у тексті цього абзаца, я наводжу тут перелік важливих поглядів, що їх марксизм запозичив у гегельянства. Моє трактування Маркса не грунтується на цьому переліку, оскільки я не намагаюся тлумачити його як гегельянця, а радше як серйозного дослідника, котрий може і мусить відповідати за себе. Ось цей перелік, упорядкований у приблизній відповідності до важливості різноманітних поглядів марксизму.
(а) Історицизм: метод науки про суспільство — вивчення історії й, зокрема, тенденцій, притаманних історичному розвитку людства.
(б) Історичний релятивізм: те, що є законом в один історичний період, не повинно бути законом в інший період. (Гегель стверджував, що істинне в один період, не повинно бути істинним в інший,)
(в) Існує природний закон прогресу в історичному розвитку.
(г) Розвиток є рухом у напрямку до більшої свободи й розуму, хоча знаряддями втілення цього в життя є не наше раціональне планування, а швидше такі ірраціональні сили, як наші пристрасті й егоїстичні інтереси. (Гегель називає це «хитрістю розуму».)
(д) Моральний позитивізм або, у випадку з Марксом, моральний «футуризм». (Цей термін пояснюється в розділі 22.)
(е) Класова свідомість є одним зі знарядь, завдяки якому відбувається розвиток. (Гегель оперує свідомістю нації, «національним Духом» або «національним Генієм».)
(є) Методологічний есенціалізм. Діалектика,
(ж) Нижченаведені гегелівські ідеї відіграють окрему радь у писаннях Маркса, але стали значнішими у послідовників марксизму.
(ж1) Відмінність між суто «формальною» свободою або суто «формальною» демократією і «реальною» або «економічною» свободою чи «економічною» демократією тощо; у зв'язку з цим існує певне «амбівалентне» ставлення до лібералізму, тобто суміш любові й ненависті.
(ж2) Колективізм.
У наступних розділах (а) знову головна тема. У зв'язку з (а) і (б) див. також примітку 13 до цього розділу. Щодо (б) див. розділи 22-24. Щодо (в) див. розділи 22 і 25. Щодо (г) див. розділ 22 (а відносно гегелівської «хитрості розуму» див. текст до примітки 84 до розділу 12). Щодо (е) див. розділи 16 і 19. Щодо (є) див. примітки 4 до даного розділу, 6 до розділу 17, 13 до розділу 15, 15 до розділу 19, а також примітки 20-24 до розділу 20 і відповідний текст. Щодо (ж1) див. 19 до розділу 17. (ж2) мало свій вплив на Марксовий антипсихологізм (див. текст до примітки 16 до розділу 14). Саме під впливом платонівсько-гегелівської доктрини про вищість держави над особистістю Маркс розвиває свою теорію про те, що навіть «свідомість» особистості визначається соціальними умовами. Одначе, по суті, Маркс був індивідуалістом, основним його інтересом було допомогти людським індивідам, що страждають. Отож, колективізм як такий, безперечно, не відіграє важливої ролі у власних працях Маркса. (Не враховуючи наголошення ним на колективній класовій свідомості, згаданій у пункті (е); див., наприклад, примітку 4 до розділу 18.) Але він відіграє свою роль у марксистській практиці.
13.3. У Capital (387-389) Маркс робить кілька цікавих зауважень як про платонівську теорію розподілу праці (див. примітку 29 до розділу 5 і текст), так і про кастовий характер Платонової держави. (Маркс посилається, одначе, лише на Єгипет, а не на Спарту; див. примітку 27 до розділу 4.) У цьому зв'язку Маркс наводить також цікавий фрагмент з Ісократового «Бузириса», 15 і наст., 224/5, у якому Ісократ вперше висуває аргументи на захист розподілу праці, дуже подібні до аргументів Платона (текст до примітки 29 до розділу 5). Далі Ісократ продовжує: «Єгиптяни... були такою мірою успішливими, що більшість видатних філософів, котрі торкалися цих проблем, вихваляють державний устрій Єгипту понад усі інші, і спартанці... правлять своїм власним полісом у такий блискучий спосіб, тому що вони скопіювали методи єгиптян». Гадаю, що якнайочевидніше те, що Ісократ посилається тут на Платона, і, в свою чергу, можливо, Крантор посилається на Ісократа, коли говорить про тих, хто звинувачував Платона в тому, що він став учнем єгиптян, як згадано в примітці 27(3) до розділу 4.
13.4. Або «інтелект, що руйнує», див. текст до примітки 68 до розділу 12. Щодо діалектики загалом і гегелівської діалектики зокрема, див. розділ 12, особливо текст до приміток 28-33. Я не маю наміру розглядати Марксову діалектику в цій книжці, оскільки я торкався її в іншому місці. (Див. What is Dialectic?, Mind, N. S., vol. 49, 1940, pp. 403 і далі; і переглянутий варіант у Conjectures and Refutations, pp. 312 і далі.) Я вважаю Марксову діалектику, так само як і Гегелеву, досить небезпечною плутаниною; одначе тут я утримуюся від її аналізу, оскільки, зокрема, критика Марксового історицизму покриває все, що можна серйозно сприймати в його діалектиці.