Невідоме Розстріляне Відродження
- Автор: Коломієць Павло, Дика Марійка
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7531-4
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:
Голодомор – не єдина трагедія українського народу. Друга не менша трагедія – знищення мозку нації, адже коли знищується мозок нації, то це веде до її жахливого занепаду. У біографічних довідках про авторів, твори яких увійшли до антології «Невідоме Розстріляне Відродження», не подано причин арешту та кримінальних статей, за якими їх судили: всі вони однакові – якщо не УВО (Українська Військова Організація), яка «ставила своєю метою організацію контрреволюційних повстанських сил», то «активна контрреволюційна діяльність, спрямована на повалення Радянської влади і встановлення української буржуазно-демократичної республіки», а то й зовсім безглузді – замах на членів уряду, праця на іноземну контррозвідку і т. д. Більшість прізвищ цих письменників невідомі ширшому колу читачів і майже усі твори, які увійшли до цієї антології, публікуються вперше після загибелі їхніх авторів. На читача чекають цікаві відкриття. Повість Петра Голоти «Алькеґаль» дуже нагадує легендарний твір Венедикта Єрофєєва «Москва-Пєтушкі», де герой перебуває у постійному контакті з алкоголем, переживаючи різні пригоди. У повісті Сергія Жигалка «Нарцис і Геркулан» героями стали двоє чортів. Повість Бориса Тенети «Гармонія і свинушник» була свого часу засуджена як наклеп на совєтську дійсність і заборонена. Антисовєтським виявилося також оповідання Петра Ванченка «Оповідання про гніду кобилу», автор змушений був навіть каятися, що написав його. Читачеві цікаво буде також познайомитися з невідомими раніше поезіями Людмили Старицької-Черняхівської і рідного брата Василя Чумака – Миколи, фантастичним оповіданням Олекси Слісаренка та багатьма іншими творами, які не втратили своєї цінності й актуальності і в наш час.
Перейти на страницу:
12
Знов з могили чую
Кобзаря я мову,
Кобзу золотую
Лагодить він знову.
Струни він ладнає,
На могилі, плаче,
Пісню починає
Жалібну, тремтяче:
«Поховали волю
Спить в могилі тихо.
Походжа по полю
Невсипуще лихо.
Не пізнать громади,
Скрізь панва погана!
Нам не ждать поради
Від царя й гетьмана.
Ні порад, ні суду
Розсудити горе,
Ллються звідусюду
Степом сльози в море.
Думи, ж мої діти!
Розбудіть ви волю!
Сумно так сидіти
Й бачити недолю».
І замовкнув знову,
Важко зажурився,
Слухать степу мову
У туман укрився.
13
Я глибоко затаїв дихання,
Всі примари, як люди, поснули,
І почулося степу зідхання:
Велетенські мов груди зідхнули.
«Помираю я, степ, помираю
Вслід за тими, що взнав їх потугу.
І мені, що не мав собі краю,
Наступає вже край – смерть од плугу».
14
І знову бачу на могилі
Немов пророк, кобзар устав
І руки зніс, вже не безсилі,
І рідний степ він привітав:
«Вмирай, корись! Часи минули.
І час новітній настає.
Про що старі вовік не чули, —
То революція дає.
Лилася морем кров червона
Тобою, степ, від давніх літ.
„Нового діждемось закона“,
Зачервоніє волі квіт.
Спаде невільництва прокляття,
Все, що пригнічувало нас,
І опанують люди-браття
Тебе, о степ, на вічний час.
І паротяги й пароплави
Помчаться полем і Дніпром,
І борозни нової слави
Проорють, щедрії добром.
Обійме всіх одна родина,
Як сонце, стане все ясне
І лиш, як пісня лебедина,
Як згадка, може, та єдина,
Мій сум в нащадках знов зрине.
О степ! співав тебе й любив я,
Любив я людськість, світ увесь.
І може, співом заробив я
Зітхання щиреє чиєсь».
Замовкнув, зникнув у тумані
Кобзар – пророк, і степ мовчить,
І виступа, мов на екрані,
Нова знов історична мить.
15
Крок чугунний Царя-Капітала
Я почув тут раптово і вздрів,
Наче фата-моргана повстала,
Місто, фабрики, дим з димарів.
Там на обрії дивно замріло,
І відтіль, мов шляхи простяглись
В степ, сюди, – (залізниці то діло)
Телеграфні стовпи піднеслись.
Степ звужається. Шляхи – гадюки
Дусять, давлять; рілля вироста,
Бродить серп і коса через луки,
Гупа молот, людняться міста…
Крок чавунний ступа без упину,
І встають селянин, пролетар
Будувати свою будучину. —
Все побачив ти, більше не мар!
16
Сонце. День. Золотеє колосся!
Море праці навкруг розлилося.
Ще гудуть, випиваючи мед,
Понад степом робочії бджоли,
Та все більшеться зоране поле,
І іде усе трактор вперед.
Ріже він цілину без устану,
І навкруг по широкому лану.
В колективах працює громада,
І яка ж задля неї відрада
Працювати собі, не панам.
Як бажані всі сонця їм сходи!
Чорний дим шлють по небу заводи,
Все частіш і все ближче гудки.
Проминає доба капітала!
Нездоланою силою встала
Ваша армія, трудовники!
17
Вже повіяло волею, люди,
І вже рівности блисла зоря,
І немає царя, і не буде
На всім світі ніде злидаря.
Лийтесь, лави народні, як море,
І зливайте сваволю і гніт!
Що робоча рука не поборе?
Тільки дружно, – і визволим світ!..
Перейти на страницу: