Сага про Форсайтів

Закінчивши свою сповідь, Джоліон сидів, підперши рукою запалу щоку, і перечитував написане. Дещо завдавало йому такої муки, коли він думав, як Джон читатиме його, що він мало не порвав листа. Розповідати такі речі хлопцеві — рідному синові,— розповідати їх про свою дружину і матір цього хлопця здавалося для його потайної форсайтівської душі жахливим. А проте, не розповівши про них, як примусити Джона зрозуміти дійсність, як показати йому глибоку розколину, незгладний шрам? Як виправдати без них те, що вони душать його кохання? Тоді краще взагалі нічого не писати!

Він згорнув свою сповідь і поклав її в кишеню. Дякувати богові, була субота; отже, до завтрашнього вечора можна поміркувати, бо навіть якщо він пошле листа зараз, Джон одержить його не раніше понеділка. Джоліон відчув дивне полегшення від думки про цю відстрочку і від того, що листа, одісланий він чи ні, написано.

Серед кущів троянд, посаджених там, де колись росла папороть, він побачив дружину з невеличким кошиком на руці — Айріні підрізала троянди. Вона, здавалося, ніколи не сиділа без діла, і тепер, коли йому самому доводилося майже весь час сидіти без діла, він їй заздрив. Він вийшов до неї. Вона підняла руку в забрудненій рукавичці й усміхнулася йому. Мереживна хустина, зав'язана під підборіддям, ховала її волосся, і овальне обличчя з і досі темними бровами здавалося дуже молодим.

— Цього року страшенно багато попелиці, а погода холодна. У тебе стомлений вигляд, Джоліоне.