Сага про Форсайтів

Коли Джон із листом у руці вискочив з кабінету, він, охоплений страхом і збентеженням, пробіг по терасі й сховався за рогом будинку. Прихилившись до обплетеної плющем стіни, хлопець розірвав конверт. Лист був довгий — дуже довгий! Це додало йому страху, і він почав читати. Коли він дійшов до слів: «І вийшла вона заміж за батька Флер», все навколо нього пішло обертом. Джон стояв біля скляних дверей; він увійшов у будинок, проминув вітальню й хол і піднявся в свою кімнату. Освіживши обличчя холодною водою, він сів на ліжку й читав далі, впускаючи на підлогу прочитані аркуші. Батьків почерк читався легко — Джон знав його добре, хоч ніколи й не одержував від батька листів навіть учетверо коротших за цього. Він читав у якомусь отупінні, уява працювала тільки наполовину. Читаючи листа перший раз, він найкраще збагнув, як боляче, мабуть, було батькові писати його. Він випустив з рук останній аркуш і, охоплений якоюсь розумовою й моральною безпорадністю, знову взявся читати перший. Все це здавалося йому огидним — мертвим і огидним. Потім почуття жаху залило його гарячою хвилею. Він сховав обличчя в долоні. Його мати! Батько Флер! Він знову зібрав аркуші й машинально почав читати далі. І знову повернулось почуття, що все це мертве й огидне; його, Джонова, любов зовсім інша! Цей лист твердить, що його мати — і її батько! Жахливий лист!

Власність! Невже на світі є чоловіки, які дивляться на жінку, як на свою власність? Перед ним пройшла низка облич, які він бачив у місті чи в селі,— червонощокі, м'ясисті обличчя; жорстокі й тупі; обличчя самовдоволені й кощаві; люті обличчя; сотні, тисячі облич! Звідки йому знати, що думають і роблять люди, що мають такі обличчя? Він обхопив руками голову і застогнав. Його мати! Він знову підібрав аркуші й читав далі: «Почуття жаху й... відрази... живе в ній і нині... твої діти... внуками... чоловіка, що колись володів твоєю матір'ю, як рабовласник володіє рабинею...» Джон підвівся з ліжка. Це жорстоке, примарне минуле, яке причаїлося, щоб убити їхню з Флер любов, це минуле — правда; інакше батько не написав би такого листа. «Чому вони не розповіли мені зразу,— думав Джон,— того дня, коли я вперше побачив Флер? Вони знали, що я побачив її. Вони боялися, а тепер... Тепер отака історія!» Змучений стражданнями, такими нестерпними, що не можна було ні міркувати, ні зважувати, він забився в темний куток кімнати і сів на підлогу. Він сидів там, наче нещасний звірок. Сутінки й прохолодна підлога давали йому розраду — він ніби вернувся до тих днів дитинства, коли, простягнувшись на підлозі, розігрував історичні битви. Він сидів у кутку, зіщулений, скуйовджений, обхопивши руками коліна, сам не знаючи скільки часу. Сидів, заціпенілий від горя, і отямився аж тоді, коли відчинилися двері в материну кімнату. За його відсутності вікна його кімнати були зачинені, штори опущені, і зі свого кутка він міг чути тільки шелестіння, її кроки, потім з-за ліжка побачив, що вона спинилася перед його туалетним столиком. Вона тримала щось у руці. Він затамував подих, сподіваючись, що вона не помітить його і піде. Він бачив, як вона доторкалася до речей на столику, наче вони мали якісь дивовижні властивості, потім повернулася до вікна — сіра з ніг до голови, наче привид. Досить їй ще трохи повернути голову, і вона побачить його! Уста її заворушилися: «О Джоне!» Вона розмовляла сама з собою; її голос болем озвався в Джоновому серці. Він побачив у її руці маленьку фотографію. Вона піднесла її до світла, придивилася. Зовсім невеличка фотографія. Він упізнав її — то він сам, коли був ще хлопчиком, фотографія, яку вона завжди тримала в своїй сумочці. Серце його закалатало. І враз, наче почувши те калатання, вона повернула голову й побачила його. Помітивши, як вона здригнулася й мимоволі притисла до грудей фотографію, він сказав: