Сторонні в домі. Зауваги до Книги Сяйва

— Та де там! — криво всміхнувся Ян, — Міла засіла за свій улюблений серіал і жодного товариства не потребує.

Дипломат Авербух обурено кивнув.

— От і моя так — весь день коло ящика і дітей привчила.

— Естер зовсім їх розбестила! — дорікнула Рафчикова Ада.

Через вітальню, перекидаючи стільці та розсипаючи печиво, промчав галасливий кагал з трьох чи чотирьох дітлахів.

— В Юди сьогодні день народження — хай трохи показиться! — поблажливо мовив дипломат.

— Юда — це від Юдит? — поцікавився Ян. — Через котру Олоферн, так би мовити, втратив голову?

— Аякже, — поважно кивнула Ада, — така традиція — називати дівчаток, що народилися в Хануку на честь Юдит.

— Фатальна жінка, — реготнув адвокат Герш, поглядаючи на цибату й бешкетну іменинницю, — дивися, Леве, обережно з нею! Коли дівуля заб’є свого першого кавалера, приходь, зроблю тобі дружню знижку!

Ян макнув пончика в тарелю з медом.

— То що ж це виходить, пане Мінц? Зневажаєш жінку — вона казиться, а шануєш — сам лишаєшся без голови?

Психолог кинув на Яна довгий лукавий погляд.

— Це я так сказав чи ви так почули?

Зле сперечатися з фахівцем, подумав собі Ян. Невдовзі, проте, коли повернувся Рафчик і заходився бавити товариство політичними плітками, Ян і думати забув про Мінцеві перестороги. Вперше за кілька місяців він відчував домашній затишок та оманливе почуття належності — світло цього свята було справжнім, а не силуваним, зичливість була щирою, а не доцільною.

Час було, однак, повертатися додому. Серіал давно вже скінчився, та і взагалі, слід було радше дбати про власну домівку, аніж оббивати чужі пороги.

Міла, наче зоряна Кассіопея, розляглася на канапі, поліруючи нігтики.

— Довго ти, — тихо проказала вона, відклавши зброю та силкуючись впіймати Янів погляд, — щось трапилось?

— Чого ти так вирішила?

— Не знаю… Ти рідше буваєш вдома. Менше говориш зі мною.

Ага! Значить, вона все ж таки помітила… Гаразд, і що тепер?

— Тобі здається, — промимрив Ян, сівши поряд. — Багато роботи перед Різдвом.

Міла звелася навколішки і, притулившись щокою до його загривка, оповила руками шию.

— Не зникай! — пошепки попросила вона.

Сором гарячими вуглинками сипонув по щоках. Чекав сварки, навіть несвідомо бажав її? Е ні, вирішив Ян. Сьогодні ввечері він хотів бути вдома. А не лише перебувати.

Він збагнув нарешті, що дім — це не приміщення, це в першу чергу — ті, хто поряд з тобою. В його випадку — саме ця приваблива, лагідна молода жінка. Він утверджував себе на своїй землі, ревно, розпачливо… І йому це вдалося. Майже вдалося.