Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга
- Автор: Белинский Владимир Брониславович
- Серия: Україна–Русь #3
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Навчальна книга — Богдан»
- ISBN: 978-966-10-4534-6
- Жанр: Роман, новелла
Электронная книга - «Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга». Краткое содержание книги:
Дослідження буде корисне для тих, хто цікавиться правдивим, несфальшованим описом подій минувшини.
«Среди князей, наиболее подверженных ошибкам, перед приходом татар был, бесспорно, по моему мнению, Георгий (так званий Юрій Довгорукий. — В.Б), сын Владимира (так званого Мономаха. — В.Б.); не получив Волынь и Галицию в удел, он не оставлял ни минуты покоя всем другим удельным князьям, своим современникам, он настраивал их друг против друга… Ему был выделен удел, или, вернее, его отправили (вигнали. — В.Б.) на речку Клязьму за (речкой) Москвой; он построил там несколько городов, которым он дал названия тех городов, в которых ему отказали на Волыни,.. он присвоил себе титул Великого князя, который, до него, давался только старшему в роду, тому, кто сидел в Киеве…» [168, с. 131].
Як бачимо, — це звичайний інтриган-самозванець. І якщо у 1132 (1137) роках йому не дісталося спадщини на теренах Русі (України), то, навіть за визначенням імператриці Катерини II, він не мав на те права.
Послухаємо ще раз Катерину II, за тим же французьким листом:
«Когда татары вернулись (1237 рік. — В.Б.), то не со стороны Дона [я думаю, что они (після 1222 року — битви на річці Калка. — В.Б.) были заняты завоеваниями в Сибири и вдоль Волги у Булгар], и там они попали в земли потомков Георгия (так званого Юрія Довгорукого. — В.Б.), которые не были объединены ни между собой, ни с другими ветвями рода (не мали нічого спільного з Києвом. — В.Б.). За месяц были взяты 15 городов на Оке и на Волге. Святой Александр Невский тогда только родился, ему было не более 5–6 лет (у 1237 році. — В.Б.)…» [168, с. 133].
А московити і їх українські холуї досі «співають пісень» про «могутнє Ростовсько-Суздальське князівство», «заснування Москви у 1147 році» та «Святого полководця Олександра Невського», який у Невській (1240) та Чудській (1242) доленосних битвах врятував Московію. Та біда в тому, що вигаданому спасителю Московії, за свідченням російської імператриці Катерини ІІ, у 1240 році було тільки 8–9 років, а в 1242 — 10–11 років. Неповноцінний герой!
Звичайно, професор А.Ф. Бичков, видаючи праці Катерини II, «сохранившиеся на 1785 год в черновом подлиннике», не збирався цього листа подавати в книзі. Про те свідчить сам текст видання. У ній кожне вжите Катериною II іноземне слово має своє пояснення. Книга видана російською мовою. Та раптом втрутилися французи. Вони, дізнавшись про видання книги праць Катерини II, знайшли в архівах особистий лист імператриці до своїх просвітителів (Дідро та інші). Лист доставили міністру освіти імперії князю Олександру Голіцину, який завірив його такими словами: «Прочитавши эту рукопись, я удостоверяю, что она принадлежит руке ея Величества Императрицы Екатерины II. Министр церковных дел и народного просвещения Российской империи князь Александр Голицын».
Французи тієї ж миті завірили підпис князя О. Голіцина: «Я удостоверяю точность и подлинность подписи князя Голицына. Граф де ля Ферроне».
Професору А.Ф. Бичкову довелося наданий французами матеріал увести до особистих праць Катерини II. Надрукував він ту статтю французькою мовою на сторінках 114–136 книги. І немає жодного слова пояснення до тексту російською мовою.
Отакий черговий московський «прокол».
Хоча ні російські, ні українські історики цим матеріалом не цікавилися!.. Вони навіть не поцікавилися чудовою працею угорського професора Ласло Бендефі 1936 року про подорож угорського монаха Юліана на свою батьківщину — Башкирію у 1235–1238 роках. Монах двічі прямував до Башкирії і тричі бував у Києві та Галичі саме в ті роки, коли хан Батий прибирав Рязанські та Ростовсько-Суздальські землі до своїх рук. Цікаве, незаангажоване свідчення, яке чомусь досі не цікавить московитів! Може, тому, що за цим незалежним і достовірним свідченням — завоювання Ростовсько-Суздальської землі (майбутньої Московії) відбулося зовсім інакше, ніж про те говорять фальшиві літописи Катерини II.
Та повернімося до справжнього спадкоємця величі — Великого Галицько-Волинського князівства та його засновника князя Романа Мстиславовича.
Ось як оспівані діяння Галицько-Волинського князя Романа Мстиславовича у «Слові о полку Ігоревім»: