Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга

Отож, із часів Великої Київської держави маємо пам’ятати славні переможні походи на Візантію князя Аскольда — 860, 863 та 874 роки. Свідченням чого залишилися давні договори між Києвом та Константинополем.

За часів князя Святослава відбулися знамениті походи русів (українців) на Хозарію та Візантію. Внаслідок чого, як ми вже говорили, Хозарія перестала існувати, і князь Святослав переніс свою столицю на річку Дунай.

«Походи Святослава 965–968 рр. становили ніби єдиний шабельний удар, що прокреслив на мапі Європи широке півколо від Середнього Поволжя до Каспію і далі через Північний Кавказ і Надчорноморщину до балканських земель Візантії… Була… повністю розгромлена Хозарія, послаблена і налякана Візантія, що кинула всі свої сили на боротьбу з могутнім і стрімким полководцем» [210, с. 44].

І хоча російський академік Б.А. Рибаков намагається ті діяння приписати Московії, та то марна справа, бо Москви та Московії у ті роки ще не було навіть за московськими сфальшованими так званими джерелами, а тогочасні фінські племена майбутньої Московії участі у походах князя Святослава брати не могли і не брали. Ото і вся мова!

Та московита в цьому питанні пішли далі. Вони на честь 1040-річчя розгрому Хозарського каганату спорудили у Білгороді (???) пам’ятник (13 метрів заввишки) київському князю Святославу Хороброму. Який стосунок Білгород (обласний центр сучасної Московії) має до українського князя Святослава — невідомо.

Наблизити пам’ятник українському князю Святославу до місця подій, хоча би на Волго-Донський канал, московити побоялися. Як же можна позначити місце присутності українського князя та українців (русичів) ще у 965 році так далеко на своїй сучасній території?

Отака дилема: вкрасти і хочеться, і колеться.

«Правителя Київської держави Святослава зображено на коні, що топче копитом щит хозарського вояка, на якому крупно зображено зірку Давида, адже, як стверджують історики, іудаїзм був державною релігією каганату.

Проте кілька провідних єврейських організацій Російської Федерації в заявах… висловили обурення (стосовно згаданого малюнка. — Ред.), який, на їхню думку, «ображає національні та релігійні почуття єврейського народу», оскільки традиційний єврейський символ, зірка Давида, як вони вважають, «не був офіційним державним чи воєнним символом Хозарського каганату».

Був чи не був, краще, мабуть, розпитати істориків, але достеменно відомо, що наш тризуб на ті часи вже був символом верховної влади Київських правителів. Та хоч як пильно вдивляйся в це фото, що обійшло центральні ЗМІ Росії, герба України-Русі на ньому не видно…» [211, газета].

Боїться і тікає Московія від українських державних символів, як чорт від ладану.

Хоча зобразили князя Святослава із «козачим оселедцем», та забули, що й мова князя була стовідсотково українською. Так говоримо не тільки ми, а й англійське видання 1999 року «Словник мов» (Dictionary of Languages. Andrew Dalby. Bloomsbury, 1999, London). Ось витяг з нього:

«Українська мова має довшу історію, ніж російська… З України праслов’янська мова поширилася зокрема на північ, до Білорусі й Новгорода» [211, газета].

На мою думку, сьогодні московити не той народ, який бажає знати правду про своє походження. Їх влаштовують вигадані їхніми правителями міфи-фантазії.