Ваші пальці пахнуть ладаном
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6744-9
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Ваші пальці пахнуть ладаном». Краткое содержание книги:
І далі зазначається, що незважаючи на кількісну більшість фільмовиробництва, українська радянська кінематографія на протязі перших років свого існування була українською лише за територіальною ознакою і частково – за тематикою і матеріалом. Але вона не могла бути українським національним кіномистецтвом по духу і стилю – такі фільми могли зніматися (і знімалися) і в інших союзних республіках, де відбувалася Громадянська війна, а діючі особи могли бути легко замінені персонажами інших національностей.
І тільки з появою в Україні Олександра Довженка, видатного художника і засновника українського кіномистецтва, наші фільми нарешті стали і по духу, і по стилю українськими.
Це ж треба, я – 1936 року народження – ще застав німе кіно, що його ще «крутили» по селах, хоч звукове з’явилося – а отже, й припинилося німе, – років за п’ять до мого народження.
До нас у село Заїчинці, що на славній Полтавщині, у ті роки, невдовзі по закінченню Другої світової, кіно привозили раз чи двічі на місяць круторогими волами (тоді ще навіть воли були!). З автотранспортом у селах у той час було сутужно: якщо мав колгосп машину-другу, це ще й добре. Два кастровані бики, як не вельми поштиво називають волів, бо це ж не окрема порода, неквапливо ремиґаючи, флегматичні й ліниві (а втім, куди їм, кастрованим, спішити?) одного дня входили в село, тягнучи воза, на якому сиділи кіномеханік та його помічник, виднілися ящики з проекційним апаратом та коробками зі стрічками кіно, та ще стояв маленький двигунець – на тодішньому сленгу «движок», що, працюючи на бензині, через динамомашину подавав для проекційного апарата необхідний струм – село не було у ті роки електрифікованим…
Воли тягнули воза до клубу – ним правила колишня хата репресованого у 1937 році сільського попа (тоді ж зруйнували в нашому селі й прадавню церкву, де вінчалося і відспівувалося не одне покоління моїх земляків). Перегородки з довгої хати були викинуті, рядами закопали стовпці, а до них прибили нестругані обаполи, що правили за сидіння, де ми з нетерпінням і всідалися в очікуванні кіна… Якщо, звичайно, мали копійчину, щоб купити вхідні квитки…
І доки воли, ремиґаючи, пленталися до клубу (вони вже знали до нього дорогу), село облітала звістка: кіно привезли, і увечері «будуть показувати…»
Сьогодні увечері буде КІНО!!!
Увечері мої односельці – і я з ними, – малі й старі, від першокласників до стареньких бабусь, які, позапинавшись барвистими святковими хустками та опираючись на ціпочки, простували до клубу… Кіно дивитися.
А далі процитую кілька абзаців із автобіографічної трилогії «Веселий смуток мій» (Київ, 2007):
«Кіно у ті часи було чи не найбільшою радістю в селі, хоч крутили в основному або старі довоєнні фільми, або здебільшого трофейні, взяті Радянською армією у німців у якості трофея – так завжди писалося в перших кадрах. Траплялися й застарілі, ще німі стрічки – текст писався в кадрі, а герої тільки розкривали рота. Та ще за кадром грала музика. Німі фільми крутили безплатно – влітку на білій стіні крамниці в центрі села, а глядачі сиділи на траві. Але такі дурнички – хоч і німе кіно, але ж за спасибі! – траплялися рідко. Розваг у селі не було ніяких. Глушина, наче край світу. І коли з’являлося кіно – то було для нас подією з подій! Всі сходились до клубу, як на свято – першими бігли діти, потім йшли дядьки й тітки, старі й геть малі. Всі вбиралися в краще – хто що мав, жінки запиналися барвистими хустками, лузаючи насіння, натовпами з усіх вуличок сходилися до клубу, тримаючи в пригорщі пожмакані рублі – тодішня стандартна плата. «Кіно приїхало, кіно!» – тільки й чулося в селі… Кіно прибувало десь по обіді, і ми, діти, крутилися біля хати-сарая, званого клубом, до самого вечора. По-перше, всіляких блискучих штучок у кіномеханіків надивишся, навіть руками потримаєшся за «движок», а по-друге, скільки цікавого наслухаєшся від бувалих у бувальцях кіномеханіків! Ми любили у них бути напохваті – щось їм подати, води принести, по черзі крутили ручку «движка», щоб його завести, перекручували після останнього сеансу в попередньому селі стрічки, і таким щасливчикам дозволялося без білета дивитися кіно. А ще розклеювали в селі афіші. Без білетів пускали й тих, хто приносив у клуб рядна – вікна завішувати. Але рядна приносили ті, хто близько клубу жив – це було їхнім привілеєм, який вони вперто оберігали. Але завішували вікна так хитро, щоб у кожному вікні неодмінно залишалася одна чи й дві крихітні щілинки – через них, товплячись біля вікон, дивилися кіно – хоча що там можна було побачити! – безбілетники».