Рукопис, знайдений у Сараґосі

День восьмий

Оскільки я маю честь розповідати вам про свої пригоди, то ви легко зрозумієте, що я не помер від випитої — як гадав — отрути. Я лиш втратив притомність і не знаю, як довго залишався в такому стані. Пам’ятаю, однак, що знову прокинувся під шибеницею Лос-Ерманос, але цього разу зі свого роду задоволенням, бо принаймні був певен, що ще не вмер. А крім того, я вже не лежав між двома повішениками; я лежав по ліву руку від них, а по праву помітив якогось чоловіка, якого теж узяв за повішеника, бо він не подавав ознак життя й мав петлю на шиї. Проте незабаром я побачив, що він просто спить, і розбудив його. Незнайомець, оглянувши місце своїх ночівлі, став сміятися й сказав:

— Треба визнати, що в кабалістичній практиці трапляються часом прикрі непорозуміння. Злі духи вміють набирати таких різноманітних форм, що не знаєш, з ким маєш справу. Однак, — додав він, — звідки в мене цей мотуз на шиї замість китички, яка ще вчора була на мені?

Потім, помітивши мене, сказав:

— І сеньйор тут?.. Сеньйор ще надто молодий, як на кабаліста. Але бачу, що в тебе також мотуз на шиї.

І справді, я переконався, що він має рацію. Я пригадав, що Еміна вчора повісила мені на шию китичку, сплетену зі свого й Зібельдиного волосся, і сам не знав, як цю метаморфозу пояснити.

Кабаліст окинув мене поглядом і сказав:

— Ні, ти не з наших. Тебе звуть Альфонс, твоя мати походить з Ґомелесів, ти капітан валлонської гвардії, маєш багато відваги й мало досвіду. Але менше з тим, треба звідси вибратися, а тоді ми побачимо, що будемо робити.

Брама огорожі була відчинена, ми вийшли, і я знову побачив перед собою кляту долину Лос-Ерманос. Кабаліст запитав мене, куди я хочу податися. Я відповів йому, що маю намір рушити дорогою в напрямку Мадрида.

— Згода, — сказав він, — я також іду в той бік, але давай почнемо з того, що перекусимо.

Сказавши це, він добув з кишені позолочений келих, баночку з якимось різновидом опію і кришталеву пляшечку, наповнену якоюсь жовтою рідиною. Вкинув у келих ложечку опію, влив кілька крапель рідини й звелів мені все це випити. Мені не треба було повторювати, бо я вмирав від голоду. Напій і справді був чудесним. Я відчув такий приплив енергії, що сміливо міг вирушити в дальшу дорогу; трошки раніше це здавалося цілком неможливим.

Сонце стояло вже досить високо, коли ми побачили нещасну корчму Вента-Кемада. Кабаліст затримався й сказав:

— Ось місце, де минулої ночі мені влаштували паскудну каверзу. Треба, однак, туди увійти, бо я залишив там трохи харчів, і ми зможемо підкріпитися.