Рукопис, знайдений у Сараґосі
- Автор: Потоцкий Ян
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Піраміда
- ISBN: 978-966-441-411-8
- Переводчик: Виктор Дмитрук
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Рукопис, знайдений у Сараґосі». Краткое содержание книги:
Я вже два роки був лейтенантом, і мені виповнилося сімнадцять, коли новий вибух вулкану знищив усі наші старі криївки й примусив банду шукати сховку далі на півдні. По чотирьох днях походу ми прибули до замку, що звався Рокка Фьйоріта й був резиденцією і головним маєтком мого ворога Прінчипіно.
І хоч я вже давно забув про кривди, яких зазнав від нього, але назва замку знову пробудила в мені жагу помсти. Вас це ніяким чином не повинно дивувати — в нашому кліматі серця залишаються невблаганними. Якби Прінчипіно перебував тоді в своєму замку, гадаю, що я б тоді вогнем і мечем спустошив кляте гніздо. Проте того разу я задовольнився завданням щонайбільшої, по можливості, шкоди, а друзі мої, для яких не були секретом мої причини, від щирого серця допомогли мені. Замкова служба, яка спершу хотіла противитись нам, піддалася могутнім струменям панського вина, яке ми викотили з пивниці, і невдовзі перейшла на наш бік. Одне слово, ми перетворили замок Рокка Фьйоріта в справжній острів повного достатку.
Гулянка тривала п’ять днів. На шостий день шпигуни попередили мене, що проти нас відправили цілий полк із Сіракуз і що Прінчипіно разом із матір’ю і численним товариством жінок має незабаром приїхати з Месіни. Я вивів банду, сам же неодмінно хотів залишитися, тому влаштувався на верхівці розлогого дуба в кінці саду. Для полегшення втечі в разі необхідності вибив отвір у садовому мурі.
Нарешті я побачив, як наближається полк; вони розташувалися перед замковими воротами, а навкруг розставили сторожу. Одразу за ними тяглася шерега лектик, у яких сиділи дами, в останній же сам Прінчипіно розлігся на стосі подушок. Він з трудом зійшов на землю, підтримуваний двома конюшими, вислав вперед військовий підрозділ, і лише коли його запевнили, що жодного з нас вже немає в замку, увійшов разом з жінками й кількома дворянами, що належали до його кортежу.
Під моїм дубом било джерело свіжої води, поряд з ним стояв мармуровий стіл, оточений лавками. Це була найбільш доглянута частина саду; я не сумнівався, що незабаром усе товариство збереться тут, і вирішив не злазити, щоб краще придивитися до них. І справді, через півгодини я побачив, як наближається одна молода особа майже мого віку. Навіть ангели не могли бути прекраснішими; побачивши її, я пережив таку раптову й сильну схвильованість, що міг би впасти з самої верхівки дуба, якби внаслідок звичної обережності не прив’язався міцно поясом до гілки.
Молода дівчина йшла з потупленими очима й виразом глибокого смутку на обличчі. Вона сіла на лавці, сперлася ліктями на мармуровий стіл і почала гірко плакати. Сам не знаючи, що роблю, я зсунувся з дерева й став так, що міг її бачити, сам залишаючись непоміченим. Тоді я побачив Прінчипіно, який наближався з квітами в руках. За три роки, протягом яких я не бачив його, він значно виріс, обличчя мав гарне, але позбавлене будь-якого виразу.
Молода дівчина, побачивши його, кинула на нього повний погорди погляд, за який я був їй дуже вдячний. Незважаючи на це, Прінчипіно, страшенно самовдоволений, весело підійшов до неї й сказав:
— Люба моя наречена, ось квіти, які будуть твоїми, якщо ти пообіцяєш мені не згадувати про цього негідника й гультяя.
— Ваша світлість, — відповіла дівчина, — гадаю, що умови твоєї прихильності є несправедливими. Адже навіть якщо я ні разу не вимовлю перед тобою імені Зото, все одно весь дім завжди тобі про нього нагадуватиме. Адже навіть твоя годувальниця присяглася в твоїй присутності, що ніколи в житті не бачила вродливішого хлопця.
— Синьйорино Сильвіє, — перервав її Прінчипіно, зачеплений за живе. — Не забувай, що ти моя наречена.
Сильвія нічого не відповіла, лиш залилася слізьми.
— Негідниця, раз ти кохаєш розбійника, то маєш те, на що заслуговуєш!
Говорячи це, він ударив її в обличчя.
— Зото!.. Зото!.. — крикнула бідна дівчина. — Чому ж тебе тут немає, щоб покарати цього мерзотника!
Вона ще не вимовила тих слів, як я несподівано вийшов зі свого сховку й сказав герцоґу: