Король у Жовтому

Тепер у будинку панувала тиша. Жодний звук не долинав з туманних вулиць. Тессі лежала на подушках, її обличчя здавалося сірою плямою серед пітьми, її руки лежали в моїх. Я знав те, що знала вона, вона читала мої думки так само, як я читав її. Ми дізналися таємницю Гаяд, Примара Істини манячила перед нами. І поки ми швидко й мовчки відповідали одне одному думкою на думку, поки тіні ворушились у пітьмі навколо нас, десь там, на далекій вулиці, почувся звук. Усе ближче й ближче лунав похмурий скрип коліс, усе чіткіше та гучніше, а потім стих просто перед нашими дверима. Я змусив себе підійти до вікна й побачив унизу на вулиці чорний катафалк. Брама відчинилася і зачинилася знову, і я, тремтячи всім тілом, кинувся до дверей і замкнув їх на засув. Проте я знав: жодний засув, жодний замок не здатний втримати ту істоту, що йде на поклик Жовтого Знака. Я чув, як він тихо підіймається сходами. Тепер він стояв біля дверей, і від його доторку засув розсипався на порох. Він увійшов. Напруживши очі, я вдивлявся у темряву, але, хоча він уже був у кімнаті, я не міг його розгледіти. Лише коли він стиснув мене у своїх холодних м’яких обіймах, я скрикнув і спробував вивільнитись, докладаючи неймовірних зусиль, проте мої руки були безпорадними. Він зірвав оніксову застібку з мого піджака і сильно вдарив мене нею в обличчя. Падаючи, я почув слабкий скрик Тессі й побачив, як душа покидає її тіло. У цей момент я жадав одного — піти вслід за нею, бо знав, що Король у Жовтому вже розгорнув свою розірвану мантію, і тепер лишалося тільки молитися Богу.