Король у Жовтому

Раптом Тессі заплакала, і я замовк. Вона тремтіла, наче листочок на вітрі. Я збагнув, що поводився, мов той телепень, і спробував виправити становище:

— Ну годі, Тессі, — почав я її заспокоювати. — Я розповів тобі це, маючи на меті лише показати, який вплив твоя історія може мати на сни інших. Ти ж не думаєш, що я насправді лежав у труні? Чому ти тремтиш? Чи ти не розумієш, що твій сон разом із моєю безпідставною відразою до того безвинного сторожа просто сплелися докупи у моїх мізках, щойно я заснув?

Але вона затулила обличчя руками і розридалася так, наче її серце було розбито. Який же я бевзь! Намагаючись загладити свою провину, я підійшов до неї і накрив долонею її руку.

— Люба Тессі, вибач мені, — мовив я. — Я не збирався лякати тебе такими дурницями. Звісно, ти дуже чутлива дівчина, але й надто набожна католичка, щоб вірити у сни.

Вона стиснула мою руку і поклала голову мені на плече, однак усе ще тремтіла, тож я продовжував заспокоювати її.

— Ну ж бо, Тессі, розплющ очі й усміхнися!

Вона повільно розплющила очі, наші погляди зустрілись, але в її зіницях було стільки суму, що я знову почав втішати дівчину.

— Усе це просто якесь безглуздя, Тессі. Ти повинна розуміти, що ці сни не можуть завдати тобі жодного лиха.

— Не можуть… — промовила вона, але її яскраво-червоні губи тремтіли.

— Тоді в чому річ? Ти боїшся?

— Так. Але не за себе.

— А за кого? Невже за мене? — жартуючи запитав я.

— За тебе, — прошепотіла вона майже безгучно. — Я… кохаю тебе.

Спочатку я розсміявся, але потім, коли усвідомив сенс сказаних нею слів, мене охопив нервовий дрож, і я сидів, наче громом прибитий. То було найбезглуздіше становище з усіх, в які мені довелося потрапляти. Протягом тієї миті, що минула між її фразою та моєю відповіддю, я подумав про тисячі можливих реакцій на це невинне зізнання. Я міг зі сміхом пропустити його повз вуха, міг вдати, що неправильно її зрозумів, і поскаржитися на кепське самопочуття, міг просто переконати її, що вона не може мене кохати. Але моя відповідь була швидшою за мої думки, і тепер мені лишається лише думати й думати про це, коли вже запізно щось міняти, коли я припав поцілунком до її вуст.

Того вечора я, як завше, прогулювався парком Вашинґтона, обмірковуючи події дня. Я відчував, що потрапив у безвихідь. Шляху назад не було, тож мені довелося подивитися майбутньому просто в очі. Я не був ані доброю, ані порядною людиною, проте не збирався обманювати ні себе, ні Тессі. Єдине кохання всього мого життя було поховане у пронизаних сонячними променями лісах Бретані. Чи назавжди? Надія кричала: «Ні!» Протягом трьох років я дослуховувався до цього голосу надії, протягом трьох років я сподівався почути знайомі кроки біля свого порога. Невже Сильвія забула мене? «Ні!» — кричала надія.

Я вже казав, що не був доброю людиною. Це правда, але не був я і негідником з якоїсь поганенької опери. Я провадив безтурботне нерозсудливе життя, радо пристаючи на все, що обіцяло задоволення, нерідко шкодуючи про це потім. Лише в одному я був серйозним, окрім малювання, і це щось лежало, сховане, якщо не загублене, у бретонських лісах.