Король у Жовтому

Було запізно шкодувати про те, що сталося вдень. Чи то був вияв жалю, чи несподіваний спалах ніжності, викликаний бажанням погамувати її тривогу, чи то була інстинктивна потреба заспокоїти жінку — наразі мені було байдуже. Єдине, що я чітко розумів, то це те, що не хочу вразити її безвинне серце. Вогонь, сила і глибина любовної пристрасті, про яку я навіть не підозрював при всьому своєму життєвому досвіді, не залишали мені іншого вибору, окрім як відповісти дівчині взаємністю чи зректися її. Можливо, річ у тому, що я завжди боявся завдати болю іншим, чи в тому, що десь глибоко в мені сидить похмурий пуританин[54], — не знаю. Але я почувався відповідальним за той мимовільний поцілунок. Я навіть не встиг нічого до пуття усвідомити, не те щоб спромогтися на тверду відмову, як брама її серця відчинилася і повінь почуттів затопила все довкола. Хтось, хто звично виконує свій обов’язок і знаходить сумне задоволення у нещасті, яке він приносить собі та іншим, зміг би це витримати. Я не зміг. Я не посмів. Після того, як буря пристрасті трохи вляглася, я сказав їй, що ліпше б вона покохала Еда Бьорка і носила золоту обручку, але вона й слухати нічого не хотіла. Я заспокоював себе думками про те, що якщо вже вона вирішила покохати когось, з ким не зможе одружитися, то краще цим кимось буду я. Врешті-решт, я ставитимуся до неї з турботою і приязню, а якщо вона втомиться від своєї палкої закоханості, то зможе піти від мене, не зазнавши жодної шкоди. Хоча я й вирішив усе для себе, однак розумів, наскільки непросто це буде. Я надто добре пам’ятав, чим зазвичай закінчуються платонічні стосунки, і яку відразу я завжди відчував, коли чув про них. Я розумів, що, як на такого безсоромного чоловіка, взяв на себе величезну відповідальність, але, думаючи про майбутнє, ні на мить не сумнівався, що зі мною вона буде у цілковитій безпеці. Якби йшлося про когось іншого, а не про Тессі, я б не мучився ваганнями. Але я не міг принести її в жертву своїй легковажності, як міг би пожертвувати будь-якою іншою жінкою. Зазираючи у майбутнє, я бачив кілька можливих варіантів, якими можуть закінчитися наші стосунки. Вона або втомиться від них, або стане настільки нещасною, що мені доведеться або одружитися з нею, або зникнути з її життя. Якщо ми одружимось, то будемо нещасливі обоє. Я — з жінкою, яка геть мені не підходить, вона — з чоловіком, який не влаштував би жодну жінку на світі. Та ще й моє минуле зовсім не спонукало мене до одруження. Якщо ж я залишу її, то вона або впаде у розпач, а потім заспокоїться й одружиться з якимось Едом Бьорком, або зопалу чи свідомо накоїть купу дурниць. З іншого боку, втомившись від мене, вона прирече себе на життя з Едом Бьорком, де будуть дешевенькі весільні обручки, діти-близнюки, квартирка у Гарлемі та бозна що ще. Отак прогулюючись між дерев біля арки Вашинґтона, я дійшов думки, що маю стати для неї найкращим другом, а далі вже майбутнє попіклується про нас обох. Потім я повернувся додому і вбрався у вечірній костюм, бо напахчена записка, яка на мене там чекала, підписана «Едіт Кармайкл, театр Метрополітен», вказувала: «Візьміть екіпаж і будьте біля службового входу об одинадцятій».