Таємниця індіанського острова
- Автор: Кристи Агата
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- ISBN: 5-308-01222-9
- Переводчик: Вадим Хазін
- Жанр: Классические детективы
Электронная книга - «Таємниця індіанського острова». Краткое содержание книги:
— Але, докторе, тоді місіс Роджерс уже, напевно, міцно спала, — адже ви їй дали снотворне! — сказала Емілі Брент.
— Цілком імовірно. Але ж це непевно. Доки не призначиш пацієнтові ті ж самі ліки кілька разів, не знаєш, як вони діють на нього. На декого снотворне діє досить повільно — це залежить від індивідуальної реакції пацієнта.
Ломбард не витримав:
— Звичайно, ви саме це мали сказати, докторе! Адже воно вам на руку, хіба ні?
Армстронг знову почервонів від люті, та не встиг і рота розкрити, як тихий владний голос судді знову перебив:
— Отакими взаємними обвинуваченнями ми нічого не досягнемо. Факти — от що нам потрібно. Вважаю, ми встановили, що ймовірності тут мало, хоча все знову ж таки залежить від того, хто саме це міг бути. Поява міс Брент чи міс Клейторн з таким дорученням, певно, не викликала б у хворої ніякого подиву. В той же час, коли 6 до неї завітав я або містер Блор чи містер Ломбард, це здалося б їй щонайменше дивним. Але й у цьому випадку, я вважаю, в хворої не виникло б серйозних підозрінь.
— І який же висновок можна з цього зробити? — спитав Блор.
— Розслідувавши друге вбивство, — сказав, погладжуючи верхню губу, суддя Уоргрейв своїм безпристрасним, ніби відчуженим голосом, — ми встановили: жоден із нас не може бути цілком вільним від підозри. А тепер, — вів далі, — переходимо до смерті генерала Макартура. Я прошу кожного, хто переконаний у наявності в нього або в неї алібі, по можливості повно викласти обставини справи. Сам я відразу ж заявляю, що не маю беззаперечного алібі. Я протягом усього ранку перебував на терасі, розмірковуючи над нашим винятковим становищем, і пішов звідти лише тоді, коли пролунав гонг, але були, очевидно, якісь моменти, коли мене ніхто не бачив, — і в цей час я мав повну можливість спуститися до моря, вбити генерала й повернутися на своє місце. Ніяких доказів того, що я не залишав тераси, крім мого особистого запевнення, я подати не можу. Але за таких обставин того не досить. Необхідні доводи.
Слово взяв Блор:
— Я увесь ранок перебував у товаристві містера Ломбарда й доктора Армстронга. Вони можуть ствердити це.
— Ви ходили до будинку по канат, — заперечив Армстронг.
— Ну то що, — відповів Блор. — Пішов і одразу повернувся.
— Вас довгенько-таки не було.
— На що ви, чортбатьказна, натякаєте, докторе Армстронг? — розлютився Блор.
— Я тільки сказав, що вас довгенько не було, — повторив Армстронг.
— Треба ж мені було відшукати цей гаспидів канат! Хіба міг я знати наперед, де він лежить?!
— Під час відсутності містера Блора ви весь час були разом? — звернувся суддя до Ломбарда й Армстронга.
— Звичайно, звичайно, — охоче підтвердив Армстронг. — Та ні, Ломбард відходив на кілька хвилин, а я залишався на місці.
Ломбард посміхнувся.
— Я хотів перевірити, чи можна звідси подавати сонячні сигнали на сушу. Пішов обрати місце. Мене не було хвилини дві, не більше.
— Це правда, — Армстронг хитнув головою. — Цього недостатньо для вбивства, запевняю вас.
— Хтось із вас дивився на годинник? — спитав суддя.
— Н-ні.
— А я був узагалі без годинника, — сказав Філіп Ломбард.
— Хвилини дві — це вельми неточний вислів, — єхидно зауважив суддя й повернув голову до виструнченої фігури з в'язанням на колінах.
— А ви, міс Брёнт?
— Ми з міс Клейторн вилізли на гору. Потому я сиділа на терасі, грілася на сонці.
— Чогось-то я вас там не бачив, — сказав суддя.
— Ви не могли мене бачити, бо, ховаючись од вітру, я влаштувалась у закутку за східним боком будинку.
— І ви сиділи там до самого ленчу?
— Так.
— Міс Клейторн?
Віра відповідала охоче й чітко:
— Ранок я провела в товаристві міс Брент, далі трохи никала по острову, потім спустилася до моря й побалакала з генералом Макартуром.
— О котрій годині це було? — спитав суддя.
На цей раз Віра відповіла не так упевнено:
— Н-не знаю. За годину до ленчу, а може, трохи пізніше.
— Це було до того, як ми з ним розмовляли, — спитав Блор, — чи пізніше?
— Не знаю, — відповіла Віра, — він був якийсь чудний.
— А в чому це проявлялося? — поцікавився суддя.
— Він сказав, — відповіла Віра чомусь пошепки, — що очікує тут своєї смерті, потім сказав, що ми всі маємо померти. Він так… так налякав мене…
Суддя співчутливо похитав головою.
— А що ви робили потім?