На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори
- Автор: Антоненко-Давидович Борис Дмитрович
- Год: 1999
- Язык: украинский
- Год: Смолоскип
- ISBN: 966-7332-08
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори». Краткое содержание книги:
Спогади та невідомі твори, які склали цю книжку, вважалися навіки втраченими. Але вони, мов загадковий фенікс, воскресли із небуття…
Наступного ранку стало відомо, що українські частини вийшли з Києва й з денікінською армією почались воєнні дії. Шевченківський полк знято з короткого відпочинку й спішно послано назад, до Монастирища, бо десь неподалеку підступають денікінські частини.
Невесело виступили в похід козаки, що не встигли гаразд відпочити після безнастанних попередніх боїв і переходів. Виклик полку до Монастирища був такий раптовий і нагальний, що ні державний інспектор Година, ні, поготів, полковник Панченко не знайшли часу промовити до козаків і хоч коротко пояснити їм нову політичну ситуацію. Година лише встиг сказати мені, сідаючи в бричку до полковника Панченка:
— Так ви дорогою поговоріть з хлопцями про Денікіна, а на перепочинку в полі розкажіть щось з історії України.
Бричка, до якої позаду був прив’язаний верховий кінь Панченка, помчала, а я якийсь час дивився їй услід, мимоволі порівнюючи дві контрастні постаті в ній — скромну, біляву Години у звичайному військовому кашкеті й войовничу, задерикувату Панченка у металевій французькій касці.
Мій Максим Задорожній вийшов із хати, де ми ночували, тримаючи в одній руці під пахвою невелику канцелярську скриню, а в другій несучи свою неодмінну рушницю й шинелю, на яку він встиг уже десь розжитись. Саме через цю його скриню писареві виділялась окрема мобілізована на короткий час селянська фура, на яку він запросив і мене сідати.
З єврейських крамниць у центрі містечка повиходили крамарі й спокійно дивились, як ми вирушаємо в похід: після тої події з чобітьми більше не було ніяких ексцесів, і євреї не боялись тепер ні за своє життя, ні за майно. Про початок війни з денікінцями так звана «пантофельна пошта» вже повідомила єврейський кагал, але денікінці ще далеко, тож можна поки не сушити ними голови.
За містечком у полі я зліз із писаревої фури й пішов пішки разом з козаками першого куреня, де мене вже трохи знали старшини й козаки.
— Ну як, хлопці? Будемо тепер битись із денікінцями? — сказав я, не знаючи з чого почати свою інформаційну бесіду.
— Знову несе їх чорт на нашу голову! — сердито пробурмотів хтось У розладнаних походом рядах, а кирпатий козачок скраю спитав мене:
— А хто ж вони, ті денікінці?
— Російська армія під командою генерала-монархіста Денікіна.
Моє пояснення нічого не пояснило кирпатому.
— А чого ж він, той Денікін, хоче? — допитувався козачок, а я по-думки казав собі: «Простіше, простіше треба розтлумачити!»
— Хоче знищити самостійність нашої України.
— Самостійність? — замислено проказав уголос козачок, і в інтонації чулося, що він не певний, чи треба за самостійність України важити своїм життям…
Це тобі не 2-й Запорізький полк, де кожний козак був національно свідомий і сам, своєю охотою, вступив до війська виборювати Україні самостійність! — з тугою подумав я. Це сіра темна маса, що не зовсім ще пробудилась від довготривалої національної летаргії. Вона стала під жовто-блакитний прапор зі зброєю під час протигетьманського повстання й створила стотисячну армію УНР, бо не могла примиритися з відновленням панського ладу за гетьмана, але після перемоги швидко почала танути, лишивши на літо 1919 року лише 40 000 вояків. Їй не подобалась «комунія», що запроваджували більшовики, і вона знову повстала, але тепер, коли позбулась і більшовицької комунії, коли так тягне до рідних хат, до родинного затишку, коли, здавалось, можна зажити спокійно, сіяти збіжжя, розводити худобу й не боятись, що хтось чужий прийде й забере в тебе землю, коня й корову, — насувається ще якийсь ворог, з яким хоч-не-хоч, а треба воювати… Та скільки ж можна воювати? Та й чи такий же капосний цей новий ворог, як попередні? Чи не можна якось обійтися з ним без війни?