На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори

— Сьогодні ніч буде спокійна, так що можна попоїсти досхочу, а от перед боєм треба, щоб кишки були порожні: не дай Боже попаде куля у вареники в кишках абощо, — капець тобі та ще й мучитись будеш, а в порожні — житимеш!

Я з цікавістю розглядав сухорлявого, жилавого сотника з вояцьким, але без усяких ознак інтелігентності обличчям. Я вже раніш запримітив його Ь полку й від курінного Луцького дізнався, що Сидорчук — колишній фельдфебель царської армії. До української армії він пристав лише вліті цього року, коли й йому надопекла «комунія», але сюди він приніс із собою засвоєні здавна дисциплінованість і викональність зразкового військового служаки. Його сотня в другому курені була чи не найкраща, бо він умів тримати в своїх дебелих кулаках підлеглих йому козаків і вимагати від них абсолютного послуху, як без будь-якого роздуму підкорявся сам наказам згори: правильно чи неправильно наказали — не твого ума діло, раз наказали, значить, виконуй! Без цього військо — не військо, а якийсь бардачок. До його сотні попав розжалуваний у рядові за участь у змові Болбачана огрядний штабний старшина, колишній офіцер російської армії з чистокровним інтелігентним обличчям, з русявою борідкою-еспаньйолкою. Сидорчук і його ганяв на муштрі, як звичайного козака, мовляв, мені нема діла до того, що ти там у штабах накоїв, а проштрафився, попав до мене, то й служи як належиться!..

Згодом мені не раз доводилось бачити Сидорчука в бою.

Трохи схильці, ніби підкрадаючись, щоб раптом кинутись, він завжди йшов позад своєї сотні, пильнуючи, чи ніхто не оглядається назад і, боронь Боже, чи не думає тікати. У правій руці в нього був наган — ця рідкісна тепер у старшин Шевченківського полку зброя, замість якої навіть курінний Луцький носив за плечима австрійського штуцера. Помітивши в когось якесь непевне вагання, Сидорчук підбігав до зблідлого від страху козака і, потрясаючи наганом, кричав: «Пристрелю собачого сина, спробуй тільки тікати!» Козак починав боятись свого сотника більше ніж ворога і твердо ступав уперед, де, здавалось, йому загрожувала менша небезпека… Такою вольовою рішучістю Сидорчук не раз рятував свою сотню від атак мадярської, а потім донської кінноти, бо, якщо піхота стоїть на місці й веде організований густий рушничний вогонь, навіть найзавзятіші вершники кінець кінцем не витримують і завертають коней назад.

Командував Сидорчук сердитим голосом, але без матюків, дарма що вийшов із російської армії, де ні солдати, ні офіцери не могли обійтись без цієї гидкої лайки. Взагалі, в українській армії я ніколи не чув матюків. І це не тому, що вона складалася з самих святих, а тому що матюки були невластиві, ба навіть чужі українській народній вдачі. Ще з дитинства запам’яталось мені, як у Недригайлові моя баба по батькові, розповідаючи дорослим про якогось волоцюгу Федька, пошепки казала з жахом на обличчі: «То такий розбишака, що навіть по-московському вміє лаятись!» Матюки ми запозичили після революції в свого «старшого брата». Хто не вірить мені, хай прочитає нарис М. Горького «Ярмарка в Голтве», де автор, пробувши цілий день на ярмарку, на превеликий подив собі, не почув жодного матюка й мимоволі подумав: «Який би «мат» висів У повітрі на такому ж ярмарку в Росії!..»