На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори

Першого ж дня стався прикрий інцидент у центрі містечка, де жваво торгували єврейські крамниці, що виставили прихований за більшовиків товар. В обігу були тільки українські гривні та царські рублі, які й за радянського знецінення грошей не втрачали своєї номінальної вартості.

Один козак зайшов до якоїсь єврейської крамниці й, побачивши чоботи, попросив дати йому поміряти. Чобота виявились як на нього шиті.

— Скільки за них? — спитав козак, витягаючи грубо набитого гаманця.

— Сто карбованців або, як на українські гроші, то — двісті гривень.

Козак одрахував сто радянських «метеликів» і подав враженому крамареві.

— Але ж ці гроші не ходять тепер, пане козаче! Я прошу вас заплатити мені українськими грішми.

— Е, чого захотів! Українські гроші для українців, а тобі я даю твої, жидівські гроші, що їх випустила твоя, жидівська більшовицька влада, — і козак, лишивши крамареві свої старі шкарбани, преспокійно пішов геть у нових чоботях.

Безперечно, це був кепсько замаскований грабунок, і єврей-кра-мар не хотів цього так подарувати. Він замкнув свою крамницю й, прихопивши козачі шкарбани, побіг шукати полковника, щоб поскаржитись. Завдяки єврейській обізнаності й солідарності, це йому швидко вдалось. Полковник наказав зібрати весь полк і вишикуватись на майдані в центрі містечка.

Проходячи разом із крамарем уздовж виструнченого фронту, полковник наказав євреєві пильно вдивлятись в обличчя, щоб розпізнати грабіжника, але практичний крамар більше дивився на козацькі чоботи. Хоч винуватець стояв у другому ряді й ховав своє обличчя за потилицею переднього козака, але нових чобіт він не міг нікуди сховати, і крамар одразу пізнав їх.

— Всипати сучому синові двадцять шомполів, щоб знав надалі, як ганьбити українську армію! — скомандував полковник, і козак, роззувшись, спустив штани.

Єврей, не чекаючи кінця екзекуції, радий, що нові чоботи знову в його руках, побіг до своєї крамниці.

Другого дня, після ранкової перевірки, до мене підійшов курінний Луцький, молодий, симпатичний старшина, в курені якого я опинився, й сказав:

— Вас кличе полковник. Мабуть, хоче познайомитися з козаком-студентом, бо ви в нас перший такий.

Я йшов до вказаної мені садиби, роздумуючи дорогою, що являє собою полковник Шевченківського полку Панченко, якого я вчора тільки мельки бачив, коли він обходив з євреєм-крамарем вишикуваний полк. Мені подобалась його швидка реакція на подію в єврейській крамниці, але, крім владного голосу, що звик командувати, важко було помітити щось «полковницьке» у верткій постаті середнього зросту, невиразного віку, котра на мить промайнула у французькій металевій касці перед моїми очима. У старій російській армії він навряд чи доскочив би до звання штабс-капітана, а що в Українській армії і досі були скасовані військові звання й лишались тільки посади, то й полковником, цебто командиром полку, міг стати будь-який здібний молодик. Навряд чи й мій курінний Луцький командував би в старій армії батальйоном.