![Празький цвинтар [без ілюстрацій] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/2/9/6/7/9/prazkij-cvintar-bez-ilyustracij-download.jpg)
Празький цвинтар [без ілюстрацій]
- Автор: Эко Умберто
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-5083-0, 978-966-03-5749-5
- Переводчик: Ю. В. Григоренко
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Празький цвинтар [без ілюстрацій]». Краткое содержание книги:
Щоб запалити серця двадцятьох студентів, годі було шукати чогось іншого, тож того провісницького ранку вони, зібравшись у дворищі шинку, знайшли у кількох бочках обіцяну зброю. А поки вони роззиралися навколо, шукаючи вози з домашнім приладдям, навіть не подумавши зарядити рушниці, на подвір'я висипало з півсотні жандармів, що тримали в руках наведену на них зброю. Нездатні чинити опір, молодики здалися. У них забрали зброю, наказали йти вперед, стати обличчям до стіни з обидвох боків вхідних дверей. «Вперед, негідники, руки вгору, мовчати!» — горланив насуплений жандарм у штатському.
І хоч здавалося, що змовники зібралися разом майже випадково, двійко жандармів наказали Симоне стати у самісінькому кінці ряду, просто на розі вулички, а потім їх раптом покликав сержант, і вони відійшли до самого входу до дворища. Трапилася слушна нагода. Симоне, повернувшись до товариша, який стояв найближче, щось тому прошепотів. Хлопці кинули погляд на жандармів, що стояли далеченько, а потім умить завернули за ріг і пустилися навтьоки.
— Стріляй, тікають! — хтось прокричав. Утікаючи, хлопці зауважили кроки й вигуки жандармів, які теж завертали за ріг. Симоне почув два постріли. Один з них поцілив у його напарника, але йому було байдуже, чи була та рана смертельною. Йому було досить, що вдруге стріляли у повітря, достоту так, як вони вмовились.
Тоді він повернув на іншу вулицю, потім ще на одну, чуючи здаля крики переслідувачів, котрі, слухаючись наказу, повернули на неправильний шлях. Незабаром він уже проходив площею Кастелло, повертаючись додому, наче пересічний городянин. Для своїх товаришів, яких у цю мить волокли геть, він був утікачем, а позаяк, арештувавши їх цілою юрбою, юнаків відразу поставили обличчям до стіни, то цілком очевидно, що ніхто з представників закону його не впізнає. Тож природно, що й покидати Турин йому не потрібно, й він може продовжити працювати, навіть навідуючись у родини арештованих товаришів, аби розрадити їх.
Тепер нічого не лишалося, як узятися за знищення нотаріуса Ребауденґо, якого здихалися саме так, як планувалося. За рік у в'язниці у старого зупинилося серце, але Симоніні не відчував у тому жодної провини: вони квити. Ребауденґо звів зі світу його діда, а Симоне — його.
Отож, це саме те, що абат Далла Піккола відкрив Симоніні. Те, що ці спогади геть знесилили чоловіка, довів той факт, що його запис у щоденнику обірвався на недописаній фразі, ніби, пишучи, він несподівано став розпливатися.
6. На службі у служби
28 березня 1897 року
Пане абате!
Кумедно, що те, що мало б бути щоденником (який читає лише той, кому він належить), перетворюється на обмінник повідомленнями. Ось я пишу вам листа й певен, що якось, мимохідь зазирнувши сюди, ви його прочитаєте. Ви забагато про мене знаєте. Ви надзвичайно неприємний свідок. До того ж — надто суворий.
Звісно, я визнаю, що зі своїми друзяками, запеклими карбонаріями, як і з нотаріусом Ребауденґо, я поводився не так, як Ви наставляєте у своїх проповідях. Утім, погляньмо правді у вічі: Ребауденґо був негідником, отож усе, що я накоїв після знайомства з ним, гадаю, було лише обшахраюванням негідників. Що ж до тих хлопчиків, то вони були фанатиками, а фанатики — то світова негідь, через хисткі принципи, за які вони фанатіють, вони власними руками творять війни та революції. А позаяк я вже давно втямив, що фанатики з цього світу ніколи не зникнуть, то чому б не отримати користь з їхнього фанатизму.
Отож, якщо дозволите, я повернуся до власних спогадів. Пригадую, як керував конторою покійного Ребауденґо, й у тому, що я вже тоді клепав фальшиві документи, немає нічого дивного, адже саме цим я займаюся наразі у Парижі. А зараз я бачу перед собою кавалера Б'янко. Одного дня він повів таку розмову:
— Бачте, адвокате, попри те, що єзуїтів вигнали з Сардинського королівства, всім відомо, що вони й надалі продовжать свою справу, діючи як адепти під удаваною личиною. Таке відбувається у всіх країнах, куди їх вирядили, й мені нещодавно показали надзвичайно кумедну карикатуру з однієї іноземної газети: щороку єзуїти вдають, що прагнуть повернутися у рідну землю (вочевидь, на кордоні їх зупиняють), аж поки не втямлять, що вже мають братів у цій країні, й вони розгулюють у сутанах інших орденів без жодних запобіжних заходів. Отже, вони є всюди, а ми маємо знати, де саме. Наразі нам відомо, що відколи утворилася Римська республіка, декотрі з них відвідують маєток вашого вельмишановного діда. І нам видається малоймовірним, щоб ви не зав'язали знайомство з кимось із них, тож ми просимо вас прослідкувати чутки й плани, оскільки, на нашу думку, у Франції орден знову набрав впливу, й те, що коїться там, цілком імовірно, станеться і в Турині.