Осиний мед дикий

Юстина кілька разів обернула сестру і з острахом запитала:

— Ти сама?

— А з ким би мала бути?

— Та...

Югася здогадалася, на що натякає сестра. Багато дівчат повернулося додому скривдженими, багато невинних діток не мають, де прихилити голови, і вдома чуються чужими.

— Юстино, що ти говориш! Та я долоні в кулак не складу, — образа стиснула груди. — Подивися на мої руки!

Юстина ніби прокинулася: перед нею стояла її молодша сестра, її Югася, навіть не скинувши обшарпаного ватника і торби, що теліпалася на плечі.

— Чи я дурна зовсім, що дурне мелю ще з порога?! Пробач, Югасю, певно, то від радості воно так виходить... Слухай, а це дійсно ти? — Юстина мовби щойно побачила сестру і, обнімаючи, приказувала: — Як добре, що ти придибала з тієї Німеччини, най вона западеться разом з її німаками, які стільки горя нам принесли! Дивися, скільки людей погинуло, скільки не вернуло додому хлопців...

— А Василь з Кривої вулиці вернув? — Югася напружено чекала відповіді.

-Живий, мама не натішиться... Тільки дуже кульгає — мав велику рану на нозі.

Югасі аж легше видихнулось, і ніби добрий дух огорнув усе її тіло. Не роздягаючись, заглядала в кожен куток хати, гладила старенький обрус на столі і дивилася на Юстину, наче вперше її бачила.

— Устечко моя, я вдома і не вірю, що там лишилися мої плачі і болі, нехай би ніхто такого не відчув... Як мило пахне домом, навіть цей дим, що сльозить очі, кращий за всі пахощі світу. Не чути німецької гарканини... І ти тут біля мене, моя найдорожча.

Приголомшена Юстина забула, що Югася вернула з далекого шляху і, може, хоче їсти чи вмити здорожене лице.

Першою до тями прийшла Югася. Розв’язала торбину і, заглядаючи в неї, витягла довгу блискучу банку.

— Консерви, справжні, з м’яса, кажуть смачні.

Потім жваво шамотіла руками в торбі і враз витягла щось дивне. Легке, як рожева хмарка, з ніжним гафтом, що викручував різні квіточки, які призбирувались ніжним воланом. Стріпнула ним перед очима і радо об’явила:

— Це тобі!

За роки війни Юстина відвикла від таких речей, зрештою, вона навіть їх ніколи не мала.

— Що це?

— Майточки!

Ніжні, довгасті помпочки мали опускатися до колін, рожеві, звабливі. Юстина тримала в долонях плетиво квітів і не знала, що з ним робити.

— Почекай, це ще не все, — не вгавала Югася.

Шух-шух пальцями — і знову щось прозоре і летюче впало на руки.

— Обережно, не зачепи, очко побіжить.

— Людоньки, єдвабні панчохи! З чорним рубчиком і чорною п’яткою, як у тих пань, що у довоєнних кінах. Це мені? — тихенько всміхнулася Юстина. — Де ти надибала таке диво?

— Та звідти все, — тамувала сум сестричка, — пані Барбара подарувала, як я додому збиралася, за добру службу. Глянь, — Югася простягла дві набряклі руки, які винувато ховали тверді мозолі, — корови доїла, і оце все, що заробила.

— Югасю, нащо мені те павутиннячко даруєш, може, собі візьмеш?

— Та що ти, сестро! Ти нам усім маму замінила, а потім і тата... Кому мені ще дарувати? Ой, заговорилися ми з тобою! А де швагер, маленька Славця?