Осиний мед дикий

Коли шовком стелилися трави, з кабінету доктора Шпільмана Іван ішов у повній гармонії з собою. Ще не комфортно в роті, але зуби і блиск забезпечені — він може посміхатися і їсти твердий хліб. Мамалигу, як каже доктор, най вже хтось інший жмакає.

Він навіть купив для Насті трохи твердіших дорогих цукерок на вагу, щоб показати, що і йому вони тепер під силу. Коли прийшов до села, першою зустрів Руську Олексову.

— Іваню, ти звідки?

— Та... — мусів комусь посміхнутися, а коли Руська зробила круглі запитливі очі, посміхнувся ширше і вже знав, що за день усіх буде повідомлено про його обнову.

Стояла гаряча пора. Висипалися і вилягали сіна, потребуючи коси... Сіножать зустріла Гарного ще сплячими цвіркунами і запахом лугових квітів, які поки не розтулили пелюсток. На траві блистіли срібні коралі роси і вигравали різнобарв'ям під першими променями вранішнього сонця. Жаль було порушувати цей красивий вологий спокій, але господар прийшов виконувати свою місію. У затінок поставив глечик з водою, полуденок, скинув сорочку, перехрестився, поплював на долоні і зі словами «Боже поможи» опустив косу на перший покіс, збиваючи росяне диво.

Рівно лягала трава впереміш із квітами, які так і не встигли прокинутись. Ш-ш-шух — шелестіла коса, засвідчуючи руку майстра. Небесне світило піднялося високо і припікало в спину. Приємно нили напружені руки. Напившись криничної води, Іван на повні груди вдихнув запах свіжого сіна. Ліг подрімати і подумав собі, що знову треба навідатися до доктора Шпільмана, бо трохи муляє ясна нова щека. Затим легко вийняв її з рота і поклав на сорочку коло полуденка.

Перепочивши, поклепав косу і почав свіжий покіс. Дійшовши до середини сіножаті, зауважив, що неспокійно скрекочуть сороки. Але хіба міг подумати, що ці білобокі вертихвістки заподіють йому таку прикрість? Скрекочуть — ну і хай, видно, мають якийсь свій інтерес. Вони завше були жвавими витівницями, часто його забавляли. Але коли сороки верещали вже дуже зухвало, Іван таки глянув угору, — птахи зчинили ще більший гармидер, і серед їхніх хвостів щось блиснуло жовтим блиском проти сонця. Його, наче блискавка, обпекла здогадка: мої зуби, золоті мої зуби!!!

— Людоньки, що ж це діється! — залементував на все горло.

Велика сорока вирвалася з гурту і полетіла вперед, а за нею ринулися її сусідки-скрекотухи. Іван жбурнув косу на покіс, біг, плутався у траві, розмахував руками, як тільки міг, і шамротів беззубим ротом. Якусь мить йому здалося, що сорока не втримала свою ношу і кинула в траву. Птахи хороводом весело полетіли до лісу...

Іванові було вже не до косовиці. Він ходив по траві, лазив на колінах, розгортав руками і мав надію, що десь заблистять-таки його зуби... Але вони ніби під землю провалилися. Чи полетіли разом із сороками?

Важко опустився на землю і мало не плакав. Що скаже Насті? Як покажеться в село?

Після цього випадку у кожну косовицю Іван обходив своє поле в надії, що все-таки знайдеться його згуба. Але йшли дні, минали косовиці, а Гарний усе був беззубим.