Осиний мед дикий

Хижо заскалене око оглядало хату, шукаючи поживи.

— Терезко, віддай, що хочуть, — може, їм більше треба.

— Так, дідо, ти краще соображаєш від своєї баби.

Тереза розгублено стояла посеред хати і не могла відігнати думку: де, де я його бачила, де чула цей рипучий голос?

— Беріть, все беріть, — нервово бігала по хаті і не могла знайти кожухи — забула, як заорало. Ясько зрозумів її, відкинув благеньке рядно, на якому спали. Кожухи лежали, рівно складені на ліжку.

— Беріть, грійтеся.

— Оце да! Добротні, в лісі не замерзнемо. А сало, а самогон?

— Цього вже нема, хоч душу витрушуйте, — Тереза осміліла. Вона згадала, вона знає, хто перед нею. Вона пам’ятає його промову на сільському сході про краще життя і свободу для таких, як вона. Пам’ятає його рипучий голос і велику голову з тісним кашкетом, якого стягував синій обруч. Клубок образи і зневаги перетиснув горло. Вона випросталась і гостро глянула в очі прибульцям:

— Грійтеся!

Кожухи винувато повисли в чужих руках, м’яко виблискуючи білим хутром.

— Беріть, беріть усе, що хочете, може, вам ще щось треба? — обвела рукою хату. На причілковому вікні стояв гарний великодній кошик, наповнений свяченим зіллям і віночками, такими помічними при хворобах узимку.

— О! Це знадобиться! — лапата рука залізла в кошик. Дробилося сухе зілля, свячені віночки падали на землю... Крізь туман у голові Тереза почула, як жалібно заскрипіли двері, впускаючи до хати нічну сніговицю. Пішли, розчинилися в темряві...

Перед Йорданом Тереза зі свахою Михасихою пішли до міста дещо продати зі своїх бідних статків. Хотіла побачити, як у внуків рожевіють бліді личка на вигляд бубликів чи цукерок-лизачків.

Розложилися на лавці серед інших жінок. Кілька яєць, бурячки червоні, мачок, опіхана[12] пшениця — все, що відірвали від себе. Від стояння Тереза дуже змерзла, не гріла навіть хустка-накиданка, а Михасиха закликала:

— Людоньки, свіженькі яєчка, свіжа пшеничка, все до свят!

І покупців, і продавців було обмаль, не помагало закликання. Захололи голі руки, і Тереза нахилилася, хухаючи на пальці. Раптом перед нею гарна пані поставила кошик, зручно вмощуючи його на лавці. Жінці враз зробилося гаряче, ніби в лице хтось сипнув приском. Вона вирізнила б його серед тисячі — сама ж на відпусті обирала, ще й переплатила, бо був такий тільки один. Підняла очі і мало не впала: пані була в її кожусі, бо хіба би його не впізнала? Вже рік його носила, гладячи кожен вишитий рубець. Хустку спеціально добирала, червону з рожами.

— Бабка, по чем яйца?

— По-по-по... — заїкалася і не могла нічого відповісти, а тільки не мигаючи, заворожено дивилася на пані.

— Чего так смотрите?..

— До-до-до того ко-ко-кожуха д-дуже па-па-сувала че-е-рвона хустка, — пролепетала і обм’якла, мало не впала на лавку.

— Чумная, — капризно повела плечем молода жінка.

Яйця пані купила в Михасихи...