Темна вода

Дід Іван виклав у полумисок кілька зварених молодих картоплин, поруч поклав жмутики зеленої цибулі, молодий часничок, порізав старе, ледь укрите жовтим нальотом сало, кудись вийшов і швидко повернувся з півлітровою пляшкою з-під кока-коли, наповненою прозорою рідиною.

— Натурпродукт. Вживаєте?

— Я за кермом.

— Тут ДАЇ немає.

— Зате при в’їзді в місто стоять. Я ж повертатися назад буду.

— В такій порі вони не особливо звіріють, — дід Іван поналивав чарки. — Це в мене традиція така. Мусите дотримуватися, раз на моїй території.

— Так я ж не заперечую, Іване Мусійовичу...

Самогон обпік горло. Нічого собі вчителі-пенсіонери — градусів п’ятдесят, коли не більше. Навіть подих перехопило, хоча Мельник у своєму житті, особливо — за роки служби в розшуку, пив практично все, що горить. Включно з нерозведеним спиртом, який постійно пропонували патологоанатоми в морзі.

— Значить, що саме вас цікавить? — дід Іван акуратно поклав шматочок сала на шматочок хліба і відкусив зараз половину цього бутерброду, запитально дивлячись на гостя. Мельник перевів подих, пожував зелене пір’ячко цибулини.

— Ну, наприклад, один із варіантів — Тихий Затон.

— Знаєте, я чомусь так і подумав, — Шалига перевів погляд на недоїдений бутерброд, поклав його до рота, прожував, витер тильним боком долоні масні губи. — Вибачте, це така звичка в мене: всіх, хто за віком годиться мені в учні, називаю на „ти” після першої чарки. Нічого?

— Ради Бога! — відмахнувся Мельник.

— Так от, — дід Іван вмостився за столом зручніше, — скажу тобі, що Тихим Затоном час від часу народ цікавиться, і не даремно. Тільки я ж ще який не який краєзнавець, тому деякі чутки перевірив. Багато різних легенд про затон народилася не з повітря. Там справді нехороше місце. Я б навіть сказав — страшне.

— Вовкулаки, привиди, інші лісові та водяні потвори — все це правда?

— Істоти, потворнішої за людину, насправді природа не вигадала, — промовив дід Іван тихим голосом, і Мельник відзначив: зовсім недавно він десь уже чув подібну фразу. Хоча, з рештою, він стикався з проявами дикої людської жорстокості щодня впродовж десяти років. Тому в чомусь погоджувався з таким висновком. Тим часом господар налив по другій і повів далі, явно починаючи заводитись, осідлавши улюбленого коника: — Починати треба здавна. До середини вісімнадцятого століття наше село називалося Низове. Бо знаходиться вниз за течією Десни. Належало село тоді козацькому полковнику Омелянові Бирці — він отримав його в подарунок від самого Кирила Розумовського за вірну службу.