Твори у дванадцяти томах. Том восьмий
- Автор: Лондон Джек
- Год: 1971
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Людмила Гончар
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Твори у дванадцяти томах. Том восьмий». Краткое содержание книги:
Тріфзен примовк, збираючись на думці.
— От яку жінку зустрів я в Арктиці. Ціле плем'я диких іидіян на площі в тисячу квадратних миль підкорялося їй, і сталося це досить просто, хоча здавалося, що вона приречена жити й умерти серед печей, горщиків та мисок. Та враз «явився голос їй і видиво приснилось». Вона його прагнула, — і вона його побачила. «Настав таки день мого пробудження, — сказала вона. — Випадково побачила я клаптик газети, а запам'ятала кожне слово, — ось послухайте-но!»
1 вона зацитувала мені з «Крику людини» Topo:
«Від року до року ростуть молоді сосни округ маїсового поля, і для мене це втішна подія. Ми говоримо, що треба цивілізувати індіянина, але це не шлях до його вдосконалення. Ревно обстоюючи свою незалежність, відмежованість свого життя у лісі, він зберігає близький зв'язок зі своїми правічними богами і час від часу йому дано зазнати своєрідного і рідкісного єднання з природою. Він розуміється на зорях, яким чужі наші шинки. Це одвічне сяйво його духу, неясне лише через відстань, скидається на світло зірок, хоч воно й слабке супроти сліпучого, але марного та недовговічного полум'я свічок. Мешканці островів Товариства мали богів, народжених удень, але вважалося, що давністю вони поступаються перед… богами, народженими серед ночі».
Слово по слову продекламувала Люсі цей уривок, і я навіть не звернув уваги на вимову — так урочисто дзвенів її голос, коли вона виголошувала свій символ віри, хай і поганської, але втіленої в саму її плоть і кров. «Решту було одірвано, — додала вона скрушно, — тільки клаптик газети… А цей Topo, видко, був мудрий чоловік. Якби більше про нього дізнатись!» Вона замислилась,1 і, слово честі, обличчя її було напрочуд чисте, коли через хвильку промовила: «Я була б йому добра жінка».
І повела далі: «Тільки-но я прочитала, як одразу збагнула, що то діялось зі мною. Я-бо народилася серед ночі. Я все життя прожила поміж народжених удень, та сама народилася серед ночі. Ось чого були мені не любі тарілки та мийниці, ось чого кортіло бігати голою в місячному сяйві. Тепер я знала: цей нещасний шинок у Джуно — не місце для мене. І в ту ж мить я сказала собі: «Годі!» Зібрала лахи та й пішла. Джейк побачив мене і спробував затримати: «Що це ти надумала?» — питає. «Ми розлучаємось, — одказую йому. — Я йду до лісу, там моє місце». «А не буде цього, — каже він і підступає до мене. — Ти, мо’ через той чад кухонний зовсім уже здуріла?! Послухай-но перше, що я скажу, поки ще не накоїла дурниць!»
Я наводжу на нього маленький кольт, сорок четвертий калібр, і кажу: «Оце тобі моє слово!» — Та й пішла».
Тріфзен спорожнив чарку і попросив ще.
— І знаєте, хлопці, що вчинила ця дівчина? Було їй тоді двадцять два роки, життя провела вона над мийницями і про світ знала не більше, аніж я про четвертий чи п'ятий вимір. Всі шляхи лежали перед нею, та вона не шукала легких, а пішла просто на берег, бо так уже ведеться на Алясці — охочіше мандрувати водою. За пару доларів вона дістала місце в індіанському каное — ви ж знаєте, що то за човни: вузькі, глибокі, видовбані з суцільної деревини і футів шістдесят завдовжки — і от на такому човні вирушила в Даю. «Небуденне? — сказала вона. — Не довелося й чекати. В човні були три індіянські родини з собаками й дітлахами, вони весь час крутились під ногами, так що й яблуку ніде було впасти, і гребти доводилось усім, аби човен плив, а навкруги величні врочисті гори і навперемін — то сонце, то хмари. І ще тиша! Велична, цілковита тиша.
І. раз димок мисливського вогнища десь далеко між деревами. Ну чистий тобі пікнік, справжнісіньке свято! Здійснювались мої мрії, я чекала, що ось-ось трапиться щось неймовірне — і воно прийшло.
А далі — перший спочинок на острові. Хлопці б'ють остями рибу в гирлі струмка. Один індіянин просто на місці забив великого оленя. І скрізь квіти та квіти! А трошки од берега — буйні соковиті трави, аж по шию людині, я гуляю там з дівчатами, потім видираємось на горбочки, збираємо ягоди, корінці, хай кислуваті, але такі смачні! А то ще надибали на здорового ведмедя, що ласував собі ягодами на вечерю. Він перелякався не менше за нас, сказав тільки «Уф-ф!» — і ну тікати. І знову табір, і дим багаття, і дух свіжої оленини. То було чудово! Нарешті я була із своїми, з народженими серед ночі, і я знала, що належу до них. Перед сном я виглянула з намету, побачила зірки, що мерехтіли над могутніми плечима гір, прислухалася до голосів ночі — і вперше в житті відчула себе щасливою. І я знала: так само буде взавтра, й позавтра, й завжди, бо я не хотіла повертатись назад. І я таки не повернулася.